Що може бути прекраснішим за ліс раннім літнім ранком. Саме про це розповідає нам Михайло Коцюбинський в уривку з казки «Хо». Ліс постає перед нами сонний і наче змертвілий. Не ворушаться віти, лише поблискують у сутінках краплинки роси. Передвісником ринку виступає небо: «…воно то зблідне, наче від жаху, то спалахне сяйвом, немов од радощів». На дотики його блідого сяйва озиваються «збуджені листочки», а потім вже й комашня. Плином лине у вишину радісне щебетання птахів! Зачаровані лісовим концертом тварини уважно прислухаються, поринають «у море лісових звуків». Аж ось як кульмінація з’являється на обрії сонце, освітлює ран­ковий ліс, засипає самоцвітами дерева та галявини. Читаєш ці рядки і здається, що насправді потрапив у казку, що всі персонажі — то живі істоти: «зашепотіли збуджені листочки, оповідаючи сни свої», «ясне проміння, мов руки, простяглось до лісу, обняло його». Можна подумати, що ще трошки — і зрозумієш мову зачарованої природи. Адже людина — часточка природи, і вона повинна берегти її.