П. Н. Мілюков (1859 - 1943) - росіянин політичний діяч, історик і публіцист. Закінчив Моськовський університет (1882). З 1886 року приват-доцент Моськовського університету. В 1894 році за зв’язок зі студентським рухом був висланий у Рязань. Кілька років провів за кордоном, виступав з лекціями по російської історії в Софійський і Чиказькому університетах. П. Н.Мілюков - один з організаторів кадетської партії, редактор її центрального органа - "Мова". Депутат III і IV Державної дум, міністр закордонних справ Тимчасового уряду першого ськладу. Був одні з натхненників і організаторів корниловського заколоту. У роки громадянської війни, будучи прихильником монархії, відігравав видну роль у різних контрреволюційних організаціях. З 1920 року в еміграції. Там перейшов на республіканські позиції. З 1922 року головний редактор однієї із самих великих емігрантський газет "Останні новини". У роки другої світової війни виступав проти співробітництва російської еміграції з фашистами, привітав успіхи Червоної Армії.

I. ПОСТАНОВКА ЗАВДАННЯ

Навряд чи хто-небудь буде заперечувати, що в настрої й у ськладі загальних поглядів російської інтелігенції за останнім часом відбуваються дуже істотні зміни. Джерела цих измеаений, звичайно, досить різноманітні, і процес, що відбувається в інтелігентській психіці, перелому можна було б вивчати з дуже різноманітних точок зору. Можна було б, наприклад, простежити зв’язок і залежність його від останніх європейських плинів в області політики, філософії, мистецтва, літератури й т. д. Можна було б зайнятися спеціально з’ясуванням відносин між новими віяннями й попередніми плинами російської інтелігентської думки. Але є одна точка зору, з якої вивчення інтелігентської еволюції (або "кризи") здобуває особливо животрепетний і практичний інтерес. Це саме - питання про зв’язок перелому, що відбувається, з останніми політичними подіями й зі зміною російського державного ладу після 17 жовтня 1905 року. Саме так порушила питання група письменників, що об’єдналися для вивчення російської інтелігенції в збірнику "Віхи". Так поставлю його і я.

Обмовлюся відразу: питання про готівку перелому зовсім не залежить від питання, у якому ступені здійснені в нас початку вільного політичного життя, de facto або de jure. Від цього може залежати лише темп перелому" ступінь його швидкості й окончательности. В інтелігентській психіці, як і в ладі наших суспільних установ, можуть бути назадні кроки й рецидиви. Але загальна тенденція вже зазначена подіями, яких не можна викреслити з історії. І, по зовсім об’єктивних причинах, тенденції ці в майбутньому можуть тільки розвиватися в тім же напрямку.

Як би не були слабкі й недоськоналі початки нової нашої громадськості, необхідно визнати, що принципово вони створюють для діяльності російської інтелігенції нове середовище, нові способи, нові цілі. Не можна ськазати тільки, щоб подібна зміна траплялася вперше в її історії або представлялася щось, якісно різне від усього попереднього. Перелом цього разу, звичайно, незрівнянно сильніше, ніж коли-або колись. Проте й у минулому нашої інтелігенції можна спостерігати цілий ряд подібних же поворотних моментів. Можна навіть ськазати, що вся історія російської інтелігенції ськладається з ряду цих моментів, до яких тепер додається нове, однорідне по якості, але непорівнянне по розмірі ланка. І колись кожний новий щабель у розвитку інтелігенції супроводжувався - або навіть викликалася - розширенням кола додатка її діяльності, збільшенням кількості учасників цієї діяльності, уськладненням і конкретизацією самих цілей додатка інтелігентської праці. Так було, починаючи з Петра, що вперше собрали кружок самоучок-інтелігентів, покликаних допомагати йому при насадженні нової державності. Так було при Єлизаветі, коли вперше з’явилося покоління молоді, що пройшла правильну школу. Так знову повторилося при Катерині, коли суспільно-філософська ідеологія з вищої школи вперше початку проникати у вищі шари дворянства й в "міщанство" головних міст, коли вперше з’явилася російська книга в провінції. Чи нагадувати про подальші щаблі тої ж еволюції в XIX столітті, про перші зачатки суспільної думки, перші успіхи товстого журналу, перші спроби суспільних програм і політичних організацій? Російська інтелігенція епохи великих реформ і селянського звільнення працювала, у всякому разі, уже на заздалегідь розпушеному ґрунті. Якщо в пам’яті найстарших з нас шістдесяті роки представляються якоюсь новою ерою, чи ледве не початком існування російської інтелігенції, то це не більш як оптичний обман, що розсіюється найближчим вивченням. Із цього часу, щоправда, відразу значно розширюється ськлад і чисельність ліберальні професії, які й стають провідником організованого інтелігентського впливу. Але це знов-таки різниця не якісна, а тільки кількісна.

В останні роки інтелігентський вплив прийняло, нарешті, цілком і широко організовану форму. Воно поширилося далеко за звичайні свої межі в нові, незачеплені досі верстви населення й охопило сотні тисяч людей, що формально ввійшли в політичні організації. Предметом цього впливу зробилася не тільки пропаганда ідеалів соціальної й політичної перебудови, але й найближчі, цілком практичні завдання доцільної державної діяльності. До законодавчого здійснення цих завдань уперше притягнуто було народне представництво. Словом, у ськладі, способі застосування й цілях інтелігентських впливів відбувся перелом, ще більш корінний, чим в 60-х роках. Є питання: чи можемо ми судити про майбутні наслідки цього нового поштовху за аналогією з попередніми? Або ж цього разу нас очікує щось зовсім інше, повне переродження або знищення російської інтелігенції? Моя відповідь буде протилежний тому, до якого схиляють читача автори "Віх". З мого погляду, що стоять зміни, безсумнівно величезні й бажані самі по собі, не поставлять, однак, хреста на історії російської інтелігенції, не замінять її чим-небудь зовсім іншим, а просто продовжать подальший розвиток тої ж традиції, що створена історією двох останніх сторіч.

Із самого свого виникнення російська інтелігенція поступово переходить зі стану гурткової замкнутості на положення певної суспільної групи. Індивідуальні співробітники Петра, товариші по школі при дворі Єлизавети, опозиціонери-масони й радикали Єкатерининського часу, потім військові змовники, читачі й шанувальники Бєлінського, однодумці Чернишевського, чнівський молодь, "третій елемент", професійні союзи, політичні партії - все це поступово розширюються, концентричні кола. Їхній спадкоємний зв’язок свідчить і про ріст, і про безперервність інтелігентської традиції. Далі буде те ж, що було раніше. З розширенням кола впливи буде послаблятися сектантський характер ідеології, диференціюватися її зміст, спеціалізуватися її мети, збільшуватися конкретність п визначеність завдань, вигравати діловитість роботи, забезпечуватися безперервність, організованість і систематичність її виконання. Разом із цим ростом солідарності буде зменшуватися віра в панацеї, у доктрини, що рятують, у негайний і великий результат особистої жертви, особистого подвигу. З появою й розширенням підходящої сфери застосування буде прогресувати застосовність інтелігентської ідеології. У міру розвитку функції звичайно вдоськоналюється й спеціалізується відповідний орган.

Ми могли б перевірити зазначений напрямок інтелігентської еволюції досвідом Заходу, тому що інтелігенція зовсім не є явище специфічно російське. Адже й в інших країнах інтелігенція, як окрема суспільна група, виникала, як тільки ріст культури йди уськладнення суспільних завдань разом з удоськоналенням державно-суспільного механізму й демократизацією керування створювали потреба в спеціалізації й професійному угрупованні інтелігентської праці. І еволюція інтелігентського духу в інших країнах представляє ряд цікавих аналогій з нашою історією. Я не пишу тут спеціальної історії інтелігенції й обмежуся лише декількома уривчастими прикладами.

У близькій нам Німеччини, від якої по зовнішніх проявах громадськості ми відстали всього менш - приблизно на піввіку, - визвольний рух ще в 20-х роках XIX сторіччя робилося чнівський молоддю. "Молода Німеччина" ськладалася з журналістів і літераторів, 48-й рік зроблений буржуазно-демократичними партіями й професорською політикою чекаючи появи Лассаля й Бісмарка з їхньою епохою політичного реалізму *. Звернемося до французької інтелігенції в зображенні французького соціаліста **: там ми зустрінемо знову паралельні явища. Поява особливого класу, що коштує поза станами й занятого професійною інтелігентською працею, веде до утворення інтелігентського пролетаріату з його позитивними й негативними сторонами.

* Див.: Ziegler, Die Geistigen und socialen Stromungen des XIX Jahrh. Berl., 1899, с. 457.

** Lagardelle, Les intellectuels devant le Socialisme, Cahiers de la Quinzaine, II, 4.

Pages: 1 2