Ні, і не під далеким небозводом, И не під захистом далеких крив, - Я була тоді з моїм народом, Там, де мій народ, до нещастя, був. А. Ахматова На частку воістину великого російського поета Ганни Ахматовій випало величезне, здавалося б, нестерпне для звичайної жінки кількість горя й страждань, випробувань і болю. Вона жила у важкий і суворий час: революція, громадянська війна, розстріл чоловіка й тюремне ув’язнення сина, Велика Вітчизняна війна. І все-таки навіть у самі складні періоди свого життя А. Ахматова знаходила в собі сили почувати й передчувати, писати вірші, запам’ятовуючи всі переломні моменти в історії своєї країни. У поемі “Реквієм” відображена одна із самих жорстоких і трагічних сторінок російської історії - час репресій. Це було, коли посміхався Тільки мертвий, спокою радий, И непотрібним привеском бовтався Біля в’язниць своїх Ленінград. Поема ця писалася протягом шести років: з 1935 по 1940 рік. “Реквієм” складається з окремих маленьких главок, уривків, у яких сконцентровані й плач російської жінки, і сумне спостереження за стражданнями мільйонів російських людей, і трагічне переосмислення дійсності

Довідалася я, як обпадають особи, Як з-під вік визирає страх, Як клинопису тверді сторінки Страждання виводить на щоках. Як локони з попеляст і чорних Срібними робляться раптом, Посмішка в’яне на губах покірних, И в сухоньком смішку тремтить переляк. Хвиля репресій чорним крилом зачепила сім’ю А. Ахматовій - єдиний син виявився у в’язниці. Невідомість його подальшої долі, страх ніколи його більше не побачити - це саме серйозне випробування в долі тендітної, але непокірливої й жінки, що не здається, після смерті чоловіка

Сімнадцять місяців кричу, Кличу тебе додому, Кидалася в ноги катові, Ти син і жах мій. Усе переплуталося навік, И мені не розібрати Тепер, хто звір, хто людина, И довго ль страти чекати. Особисте горе поета підсилюється від розуміння того, що тисячі, мільйони її співвітчизників страждають так само, як вона, адже цей час було періодом трагедії цілої країни, усього народу. Страх, жах і недовіра оселилися в душах і серцях людей, а іскра надії на краще майбутнє для багатьох згасла зовсім. Таким чином, через особисті й інтимні переживання А. Ахматова передає в наповнених болем рядках загальнонародне, історичне горе. Знову поминальний наблизилася година. Я бачу, я чую, я почуваю вас: И ту, що ледь до вікна довели, И ту, що рідної не топче землі, И ту, що гарною труснувши головою, Сказала: “Сюди приходжу, як домийся

‘” У це лихоліття А. Ахматова зуміла зберегти стійкість духу й надію, віру й любов. Її не сломили| суворі випробування, але загартували й перевірили на проч-р ность особистість маленької жінки й великого поета.1 Все побачене й пережите Ганна Ахматова зуміла переплавити у вражаючою правдою й болем вірші, які, повертаючи нас сьогодні більш ніж на піввіку назад, змушують не тільки задуматися й оцінити жорстоке минуле, але й вселити впевненість у тім, що повторення цієї трагедії неможливо допустити у твір з оллсоч © 2005 майбутньому. Перед цим горем гнуться гори, Не тече велика ріка, Але міцні тюремні затвори, А за ними “каторжні нори” И смертельна туга