Федір Михайлович Достоєвський учився (в Інженерному училищі) і провів більшу частину свого життя в Петербурзі. Це місто займає важливе місце в його добутках не тільки як основне місце дії. Подивимося, як Достоєвський описує Петербург. Він не говорить про його архітектурні достоїнства або недоліки, про красу фасаду; він заглядає усередину будинків. «Малюсінька кімнатка, кроків шість довжиною, що мала самий жалюгідний вигляд зі своїми жовтенькими, курними й усюди відсталими шпалерами, і до того низька, що мало-мало високій людині ставало в ній моторошно», - от житло Раскольникова.

Кожна деталь важлива в Достоєвського, і навіть жовтий колір не випадково зустрічається в описах - у той час він у багатьох людей асоціювався з «жовтим будинком», тобто будинком божевільних, і теж створював відчуття «неправильності» що відбуває. На мій погляд, дуже важливо, що в цієї, схожої на труну кімнаті, задушливо, як задушливо й у кімнаті Соні, і в шинку, де Розкольників зустрічає Мар-Меладова. До цього можна звикнути, як’ можна звикнути до колодязів будинків, що давлять на людину своїми грязно-сірими стінами: все це риси міста; так Петербург накладає свій відбиток на людину. І, довідавшись де живе Катерина Іванівна, довідавшись про господарку Амаль-Іван і Лебезятникове, ми вже не дивуємося ні характеру Мармеладова, ні життя цієї сім’ї

Логічно було б припустити, що Петербург свого роду «місто контрастів», і в будинках на Палацової картина прямо протилежна. Але це не так. І «вічний чоловік», що кутається у свою шубу перед величезним особняком, нагадує Акакия Акакиевича. Усередині цих будинків, більших зал і коридорів теж задушливо, місто давить і на міністрів і на генералів, що й почуває герой «Двійника», потрапивши на обід кначальству.

Але невже Петербург - це просто таке жахливе місце, що зводить із розуму своїх мешканців, і досить його покинути, щоб почати жити? Однак і в повітовому містечку («Біси») життя йде так само; «біси» не гірше петербурзьких, і Ставрогин, на відміну від Раскольникова, уже не бачить виходу й вішається. У селі ж панує Фома Хомич («Сіло Степанчиково і його мешканці»), і, коли він умирає, вдячні молодята приносять квіти на його могилу. Хочеться вирватися, утекти від цього абсурду, але нікуди. У своїй поїздці по Європі Достоєвський бачить такі ж картини: сірі міста напроти Сікстинської Мадонни

Навіть природа не може залишатися недоторканої в цьому світі. Згадаємо, як у своїх «Щоденниках» Федір Михайлович описує дачний час, коли всі петербуржці ринулися у свої заміські будинки, на острови. Достоєвський ішов по спустілому місту (було досить пекуче), дійшов до шлагбаума й потрапив у ліс. І тут, відпочиваючи від жари й суєти міста, він говорить, що природа нагадує йому сухотну дівчину

Петербург у Достоєвського стає символом цієї хвороби, хвороби миру. Але невже «середовище заїло» всіх цих нещасних людей, і немає виходу. Як же тоді пояснити всі міркування Достоєвського про «орла, прийдешньому зі Сходу» і його впевненість у можливості нового життя («Щоденники»). «Не по справах» пропонує Федір Михайлович судити російський народ, але «по тимі великим і святим речам, по яких він (народ) і в мерзенності своєї постійно воздыхает». Бачити такий Петербург - значить бачити тільки справи, справи самих людей

Але Достоєвський пише й про іншому, пише про можливість (єдиної) виправлення (у своєму романі «Злочин і покарання»). Петербург Достоєвського - це не тільки уособлення зла, «середовища», але й надія. Достоєвський вірить у те, що люди ♦створять гідні плоди покаяння» і Петербург буде іншим