Вони йшли лісом по глухим, занесеним снігом дорозі, на якій уже не залишилося й сліду від кінських копит, полозів або ніг людини. Отут, напевно, і влітку небагато їздили, а тепер, після довгих лютневих заметілей, усе зарівняло снігом, і, якби не ліс - їли упереміж з вільшняком, що нерівно розступався в обидва боки, образуя тускло коридор, що біліє в ночі, - було б важко й зрозуміти, що це дорога. І все-таки вони не помилилися. Удивляючись крізь голими, затягнутими сутінками чагарник, Рибалка усе більше дізнавався ще з осені місця, що запам’яталися йому. Тоді він і ще четверо із групи Смолякова якось надвечір теж пробиралися цією дорогою на хутір і теж з наміром розжитися якими-небудь продуктами. Геть саме й знайомий овражек, на краю якого вони сиділи втрьох і курили, чекаючи, поки двоє, що пішли вперед, подадуть сигнал іти всім. Тепер, однак, у яр не сунутися: із краю його звисав наметений хуртовиною карниз, а голі деревця на схилі по самі верхівки потопали вснегу.

Поруч, над вершинами ялин, легонько сковзала в небі стерта половинка місяця, що майже не світил - лише слабко поблискував у холодному мерехтінні зірок. Але з ним було не так самотньо в ночі - здавалося, начебто хтось жив і добрий ненав’язливо супроводжує їх у цьому шляху. Віддалік у лісі було мрачновато від темної мішанини ялин, підліска, якихось неясних тіней, безладного сплетення захололих галузей; поблизу ж, на чистій білизні снігу, дорога проглядалася без праці. Те, що вона пролягала тут по недоторканій цілині, хоча й утрудняло ходьбу, зате страхувало від несподіванок, і Рибалка думав, що навряд чи хто стане підстерігати їх у цій глухомані. Але все-таки доводилося бути насторожі, особливо після Глинян, біля яких вони години два назад ледь не напоролися на німців

На щастя, на околиці села зустрів дядько із дровами, він попередив про небезпеку, і вони повернули в ліс, де довго проплутали в заростях, поки не вибралися на цю дорогу

Втім, випадкова сутичка в лісі або в поле не дуже страшила Рибалки: у них була зброя. Правда, обмаль набралося патронів, але отут нічого не поробиш: ті, що залишилися на Горєлому болоті, віддали їм що могли зі своїх теж більш ніж убогих запасів. Тепер, крім п’яти штук у карабіні, у Рибалки позвякивали ще три обойми в кишенях кожушка, стільки ж було й у Сотникова. Жаль, не прихопили гранат, але, може, гранати ще й не знадобляться, а до ранку обоє вони будуть у таборі. Принаймні, повинні бути. Правда, Рибалка почував, що після невдачі в Глинянах вони небагато запізнюються, треба було квапити, але підводив напарник

Увесь час, поки вони йшли лісом, Рибалка чув за спиною його глухуватий, простудний кашель, що лунав іноді ближче, іноді далі. Але от він зовсім затих, і Рибалка, зменшивши крок, оглянувся - неабияк відставши, Сотників ледь тягся в нічному сутінку. Придушуючи нетерпіння, Рибалка мінуту дивився, як той утомилося тягнеться по снігу у своїх незграбних, стоптанных бурках, якось незнайомо опустивши голову в глибоко насунутій на вуха червоноармійській пілотці. Ще видали в морозній нічній тиші почувся його частий, утруднений подих, з яким Сотників, навіть зупинившись, усе ще не міг упоратися

- Ну як? Терпимо?

- А! - невиразно видавив той і поправив на плечі гвинтівку. - Далеко ще?

Перш ніж відповісти, Рибалка забарився. Испытующе вдивляючись у худу, туго підперезану по короткій шинелі фігуру напарника. Він уже знав, що той не зізнається, хоча й занедужав, буде бадьоритися: мол, обійдеться, - щоб уникнути чужої участі, чи що? Уже чого іншого, а самолюбства й упертості в цього Сотникова вистачило б на трьох. Він і на завдання потрапив почасти через своє самолюбство - хворий, а не захотів сказати про це командирові, коли той у багаття підбирав Рибалці напарника. Спочатку були викликані двоє - Удівець і Глушенко, але Вдівець тільки що розібрав і прийнявся чистити свій кулемет, а Глущенко послався на мокрі ноги: ходив за водою й по коліно провалився в трясовину. Тоді командир назвав Сотникова, і той мовчачи піднявся. Коли вони вже були в шляху й Сотникова почав дошкуляти кашель, Рибалка запитав, чому він змовчав, тоді як двоє інших відмовилися, на що Сотників відповів: “Тому й не відмовився, що інші відмовилися”. Рибалці це було не зовсім зрозуміло, але погодя він подумав, що, загалом, турбуватися не про що: людина на ногах, чи варто звертати увагу на якийсь там кашель, від застуди на війні не вмирають. Дійде до житла, обігріється, поїсть гарячої картоплі, і всю хворість як рукою зніметься

- Нічого, тепер уже близько, - ободряюще сказав Рибалка й повернувся, щоб продовжити шлях

Але не встиг зробити й кроку, як Сотників позаду знову поперхнувся й зайшовся в довгому нутряному кашлі. Намагаючись стриматися, зігнувся, затис рукавом рот, але кашель тому тільки підсилився

- А ти снігу! Снігу візьми, він перебиває! - підказав Рибалка

Борючись із приступом надривні груди кашлю, Сотників зачерпнув пригорщей снігу, посмоктав, і кашель і справді потроху вгамував

- Чорт! Прив’яжеться, хоч розірвися!

Рибалка вперше заклопотано насупився, але промовчав, і вони пішли далі.

З яру на дорогу вибіг рівний ланцюжок сліду, придивившись до якого Рибалка зрозумів, що недавно тут проходив вовк (теж, напевно, тягне до людського житла - не солодко на такому морозі в лісі). Обоє вони взяли трохи убік і далі вже не сходили із цього сліду, що у притуманенной сірості ночі не тільки позначав дорогу, але й указував, де менше снігу: вовк це визначав безпомилково. Втім, їхній шлях підходив до кінцю, от-от повинен був здатися хутір, і це набудовувало Рибалки на новий, більше радісний лад

- Любка там, от вогонь дівка! - неголосно сказав він, не обертаючись

- Що? - не розчув Сотників

- Дівка, говорю, на хуторі. Побачиш, всю хворість забудешся

- У тебе ще дівки на розумі?

З помітним зусиллям волочачись позаду, Сотників упустив голову й ще більше зсутулився. Очевидно, вся його увага тепер була зосереджена лише на тім, щоб не збитися із кроку, не втратити посильний йому темп

- А що ж! Поїсти б тільки…

Але й згадування про їжу ніяк не подіяло на Сотникова, що знову почав відставати, і Рибалка, сповільнивши крок, оглянувся

- Знаєш, учора здрімнув на болоті - хліб приснився. Теплий буханець за пазухою. Прокинувся, а це від багаття пригріло. Така досада…

- Не диво, присниться, - глухо погодився Сотників. - Тиждень на пареному житі…

- Так вуж і паренка скінчилася. Учора Гронский залишки роздал, - сказав Рибалка й замовчав, намагаючись не заводити розмови про те, що цього разу дійсно займало його.

До того ж ставало не до розмов: кінчався ліс, дорога виходила в поле. Далі по одну сторону шляху тягся дрібний чагарник, заросли лозняку по болоту, дорога від якого круто звертала на пагорок. Рибалка чекав, що через вільшняк от-от здасться дірявий дах пуньки, а там, за огорожею, буде й будинок із сараями й задертим журавлем над колодязем. Якщо журавель стирчить кінцем нагору - виходить, усе в порядку, можна заходити; якщо ж зачеплений гаком у криничному зрубі, то повертай назад - у будинку чужі. Так, принаймні, колись умовилися з дядьком Романом. Правда, то було давно, з осені вони сюди не заглядали - кружляли в інших місцях, по ту сторону шосе, поки голод і жандарми знову не загнали їх туди, звідки місяць назад вигнали

Швидким кроком Рибалка дійшов до вигину дороги й згорнув на пагорок. Вовчий слід на снігу також повертав убік хутора. Очевидно почуваючи близькість житла, вовк обережно й нешироко ступав узбіччям, тісно притискаючись до чагарнику. Втім, Рибалка вже перестав стежити за дорогою - вся його увага тепер була спрямована вперед, туди, де кінчався чагарник

Нарешті він квапливо піднявся по схилі на верх пагорка й відразу подумав, що, очевидно, помилився - напевно, хутірські будівлі були трохи далі. Так нерідко трапляється на малознайомій дорозі, що деякі ділянки її зникають із пам’яті, і тоді весь шлях здається коротше, ніж насправді. Рибалка ще прискорив свій крок, але знову почав відставати Сотників. Втім, на Сотникова Рибалка вже перестав звертати увагу - зненацька й начебто без усякої причини їм заволоділа тривога

Пуньки усе ще не було в нічній сірості, як не було спереду й інших будівель, зате кілька поривів вітру звідти донесли до подорожан горьковато-їдкий сморід гару. Рибалка спочатку подумав, що це йому здалося, що несе звідкись із лісу. Він пройшов ще сотню кроків, силкуючись побачити крізь зарості звично засніжені дахи садиби. Однак його очікування не збулося - хутора не було. Зате ще потягнуло гаром - не свіжої, з вогнем або димом, а противним смородом давно остиглих вугіль і попелу. Зрозумівши, що не помиляється, Рибалка напівголосно вилаявся й майже бігцем припустив серединою дороги, поки не наткнувся на огорожу

Pages: 1 2

Збережи - » Переказ повести «Сотників» - Глава перша . З'явився готовий твір.