Вони йшли мовчачи по колишніх своїх слідах - через гумно, уздовж дротової огорожі, вийшли на схил із чагарником. У селі все було тихо, ніде не проглянуло ні цятки світла з вікон; у сутінках по^-нічному сонно сіріли засніжені дахи, стіни, огорожі, дерева в садах. Рибалка швидко крокував спереду з тушкою вівці на спині - відкинута голова її з білою плямою на чолі байдуже бовталася на його плечі. Час, напевно, перевалило за північ, місяць піднявся в саму височінь неба й тихо мерехтів там у колі светловато-мрячного марева. Зірки на небі іскрилися яскравіше, ніж увечері, голосніше скрипів сніг під ногами - у саму силу входив мороз. Рибалка з жалем подумав, що вони все-таки затрималися в старости, добре ще, що недарма: відпочили, обігрілися, а головне, верталися не голіруч. З вівці, звичайно, не багато дістанеться для сімнадцяти чоловік, але по шматку м’яса буде. Хоча й далеченько, але все-таки роздобули, зараз встигнути б принести до світанку

Він споро крокував під ношею, не занадто вже й остерігаючись на знайомому шляху в нічному полі. Якби не Сотників, якого не можна було залишати одного, він би, напевно, пішов далеко. Мабуть, уперше за цю ніч у Рибалки ворухнулося легке невдоволення напарником, але що поробиш: хіба той винуватий? Втім, міг би де-небудь розжитися й більше теплою одежинкою й тоді, напевно, був би здоровий, а тепер от ще й допоміг би нести цю вівцю. Спочатку та здалася зовсім неважкої, але якось поступово стала наливатися помітним вантажем, що усе більше давив на його плечі, змушуючи пригинати голову, отчого було незручно дивитися вперед. Рибалка почав переміщати ношу із плеча на плече: поки вантаж був на одному, інше недовго відпочивало - так стало легше.

На ходу він добре зігрівся в теплому чорному кожушку, недавно зовсім ще новому, котрий непогано послужив йому в цю холоднечу. Без кожушка він би, напевно, пропав. А так і легко, і тепло, і надягти, і вкритися де-небудь на нічлігу. Спасибі дядькові Ахрему: не пошкодував, віддав. Хоча, звичайно, в Ахрема були свої на це причини, і головна з них, безумовно, полягала в Зосе, серце якої - це він знав точно - дуже вуж прикипіло до нього, завидному, але такому недовгому по війні приймакові

Ну що ж, якби не війна! Втім, якби не війна, де б він зустрів її, цю Зосю? Яким образом старшина стрілецької роти Рибалка міг виявитися в тім їхньому Корчуванні - маленької, глухуватої деревеньке в лісу? Напевно, і не заглянув би ніколи в житті, хіба що проїхав неподалік битий шляхом під час осінніх навчань, і тільки. А отут от довелося припхатися з пораненою ногою, товсто обмотаною брудною сорочкою, попроситися в хату - боявся, удень почнуть їздити німці й за здорово живеш підберуть його на дорозі. Зі світанком вони й справді на мотоциклах і верхи почали об’їжджати завалене трупами поле бою, але в той час він уже був надійно прихований під купою гороховин у пуньке. Ахрем і Зоська вартували його вдень і вночі - зберегли, не видали. А потім… А потім навколо все затихло, установилася нова, німецька, класти, не стало чутно навіть артилерійського гулу вночі; було дуже тужливо. Здавалося, все колишнє, для чого він жив і намагався, звалилося назавжди. Дуже гірко йому було в той час, і тоді єдиною втіхою в його потайной сільського життя стала пухленька, ласкава Зоська. І те ненадовго.

Здоров’я ніколи не підводило його, молока й сметани вистачало, рана на нозі за місяць абияк зажила й лише злегка нагадувала про себе при ходьбі. Він усе більше починав думати про те, як бути далі. Особливо коли довідався, що після літніх успіхів німець зненацька застряг під Москвою, і, незважаючи на те, що сурмили, начебто більшовицька столиця від дня на день упаде, Рибалка думав: напевно, ще потримається. Москва не Корчування, захистити неї, мабуть, знайде сила

А отут з’явилися дружки, такі ж, як він, окруженці - хто видужавши від ран, хто просто оправившись по хуторах і селам від першого шоку розгрому, - почали сходитися, домовлятися, повытаскивали прихована зброя. Вирішили: треба подаватися в ліс, скільки можна сидіти по селянських закутках біля добросердих молодок, нерозписаних і невінчаних сільських дружин. Ипошли.

Невеселим було його прощання з Корчуванням. Правда, він не став, як інші, обманювати або, ще гірше, іти тайкома - пояснив всі як було, і, на диво, його зрозуміли, не образилися й не відговорювали. Зоська, щоправда, сплакнула, а дядько Ахрем сказав: “Раз треба - так треба:

справа військове”. І він, і тітка Гануля зібрали його як сина, якого в них не було. Рибалка пообіцяв сповіщати про себе й навідуватися при нагоді. Один раз і навідався, наприкінці осіни, а потім стало далеко - а головне, не тягло:

напевно, отвык, чи що? А може, не було того, що причаровує всерйоз і надовго, а так - з’явилося, перегоріло й відійшло. І він про тім не жалував, собою був задоволений - не обманював, не брехав, надійшов чесно й відкрито. Нехай люди судять як знають, його ж совість перед Зосей була майже чистою

Він не любив заподіювати людям зло - кривдити невзначай або з наміром, не терпів, коли на нього таїли образу. В армії, щоправда, важко було обійтися без того - траплялося, і стягував, але намагався, щоб усе виглядало по^-гарному, заради користі служби. Тепер злою, змученою застудою Сотників дорікнув його в тім, що відпустив, не покарав старосту, але Рибалці стало огидно карати - чорт із ним, нехай живе. Звичайно, до ворога випливало ставитися без усякої жалості, але отут вийшло так, що дуже вуж мирним, по-крестьянски знайомим здався йому цей Петро. Якщо що, нехай його покарають інші

У хаті, поки йшов неприємну розмову, у Рибалки ще було якесь бажання провчити старосту, але потім, коли зайнялися вівцею, це його бажання поступово зникло. У сараї мирно й буденно пахнуло сіном, гноєм, худобою, три вівці злякано кидалися з кута в кут: одну, з білою цяткою на чолі, Петро словчился удержати за вовну, і тоді він спритно й сильно обхопив її шию, відчувши якусь напівзабуту радість видобутку. Потім, поки він тримав, а хазяїн різав їй горло й вівця билася на соломі, у якій стікав струмочок парної крові, у його почуттях виникло пам’ятне з дитинства відчуття полохливої радості, коли наприкінці осіни батько от так само різав одну або дві вівці відразу, і він, будучи підлітком, допомагав йому. Усе були таким же: і заходи в скотному сараї, і метання в передсмертному переляку овець, і терпка парність крові на морозі-поле, на яке Рибалка згорнув від чагарнику, виявилося зненацька широким і довгим: напевно, біля години вони йшли по його цілині. Рибалка не знав точно, але почував, що десь на їхньому шляху повинна бути дорога, та сама, по якій недовго вони йшли сюди, потім почнеться схил убік річки. Однак пройшло багато часу, вони відміряли кілометра два, якщо не більше, а дороги все не було, і він почав побоюватися, що вони могли перейти її, не помітивши. Тоді неважко було втратити напрямок, не вчасно повернути вліво, у низину. Погано, що ця місцевість була йому мало знайома й він навіть не розпитав про неї в місцевих партизанів у лісі. Правда, тоді він не думав, що їм доведеться заблукати так далеко.

Рибалка зупинився, почекав Сотникова, що, відставши, знесилено тягся в сутінку. На місяць наплила сиза щільна імла, ніч стемніла, удалині й зовсім нічого не можна було розрізнити. Він скинув на сніг вівцю, поклав на її бік карабін і з полегшенням розправив натруджену спину. Мінуту через кроком, що заплітається, до нього дошкандибав Сотників

- Ну як? Нічого?

- Знаєш… Ти вуж як-небудь. Сьогодні я не помічник

- Добре, обійдеться, - отсапываясь, сказав Рибалка й перевів розмову на інше: - Ти не примітив, ми правильно йдемо?

Важко дихаючи. Сотників подивився вночь.

- Начебто б правильно. Ліс там.

- А дорога?

- Отут десь і дорога. Якщо не згорнула куди. Обоє мовчачи вдивилися в сутінкову сніжну далечінь, і в цей час у шумному пориві вітру їхній напружений слух уловив якийсь далекий неясний звук. У наступну мить стало зрозуміло, що це ледве чутний тупіт копит. Обоє враз повернулися назустріч вітру й не так побачили, як угадали в сутінках ледь помітне, неясне ще рух. Спершу Рибалці здалося, що їх доганяють, але відразу він зрозумів, що їдуть не навздогін, а скоріше напереріз, напевно, по тій самій дорозі, що вони не знайшли. Відчувши, як здригнулося серце, він скоренько закинув за плече карабін. Однак відразу чуття підказало йому, що їдуть на відстані й мимо, щоправда, чи залишаться вони непоміченими, він визначити не міг. І він, нагнувшись, сильним ривком знову скинув на себе кошлату тушу вівці. Поле піднімалося на пагорок, треба було якнайшвидше перебігти його, і тоді б, напевно, їх уже не побачили

- Давай, давай! Бігцем! - неголосно крикнув він Сотникову, з місця пускаючись вбег.

Pages: 1 2