Рибалка випустив підставку й відхитнувся - ноги Сотникова захиталися поруч, збита ними шапка впала на сніг. Рибалка отпрянул, але відразу нагнувся й вихопив неї з-під повішеного, котрий уже заспокоєння розкручувався на мотузці, описуючи коло в одну, а потім і в іншу сторону. Рибалка не зважився глянути йому в особу: він бачив перед собою тільки завислі в повітрі ноги - одну в розтоптаному бурці й поруч вивернуту назовні п’ятою, брудну, посинілу ступню з підсохлою смужкою крові на щиколотці. Острах від що происшли, однак, недовго тримала його у своїй владі - зусиллям волі Рибалка переміг розгубленість і оглянувся. Поруч, між Сотниковым і Демчихой, бовталася налегке п’ята мотузка - чи не дочекається вона його шиї?

Однак ніщо, здається, не підтверджувало його побоювання. Будила витягав з-під Демчихи жовтий фанерний ящик, забирали з-під арки лаву. Йому видали щось крикнув Стась, але, усе ще будучи під враженням страти, Рибалка не зрозумів або не розчув його й стояв, не знаючи, куди податися. Група німців і цивільного начальства біля будинку стала рідіти - там розходилися, розмовляючи, закурюючи сигарети, усе в бадьорому, піднятому настрої, як після вдало кінченого, у загальному не нудного й навіть цікавого заняття. І тоді він несміливо ще повірив: видать, пронесло!

Так, начебто б пронесло, його не повісять, він буде жити. Ліквідація закінчилася, знімали поліцейське оточення, людям скомандували розійтися, і жінки, підлітки, баби, приголомшені й мовчазні, потяглися по обидва боки вулиці. Деякі ненадовго зупинялися, оглядалися на чотирьох повішених, жінки втирали ока й квапилися піти подалі. Поліцаї наводили останній порядок у шибениці. Стась зі своєю незмінною гвинтівкою на плечі відкинув ногою чурбак з-під зайвої п’ятої петлі й знову щось прокричав Рибалці. Той не так зрозумів, як догадався, що від нього було потрібно, і, діставши з-під Сотникова підставку, кинув неї під штахетник. Коли він повернувся, Стась стояв навпроти зі своєю звичайною білозубою посмішкою на особі-масці. Ока його при цьому залишалися насторожено-холодними

- Гы-Гы! Однак молодець! Здатний, падла! - із глузуванням похвалив поліцай і з такою силою вдарив його по плечу, що Рибалка ледь устояв на ногах, подумавши про себе: “Щоб ти здох, сволота!” Але, глянувши в його ситою, витягнутою дерев’яною усмішкою особа, сам теж посміхнувся - криво, одними губами

- А ти думав!

- Правильно! А що там? Подумаєш: бандита жалувати! “Постій, що це? - не зрозумів Рибалка. - Про кого він? Про Сотникове, чи що?” Не відразу, але всі отчетливее він став розуміти, що той має на увазі, і знову неприємний холодок винності торкнувся його свідомості. Але він ще не хотів вірити у свою причетність до цієї розправи - при чому отут він? Хіба це він? Він тільки висмикнув цей обрубок. І те за наказом поліції

Четверо повішених грузно розгойдувалися на довгих мотузках, згорнувши набік голови, з неприродно глибоко перехопленими в петлях шиями. Хтось із поліцаїв навісив кожному на груди по фанерці з написами на російській і німецькій мовах. Рибалка не став читати тих написів, він взагалі намагався не дивитися туди - п’ята, порожня, петля пугала його. Він думав, що, може, її відв’яжуть так заберуть із цієї шибениці, але ніхто з поліцаїв навіть не підійшов кней.

Здається, усе було кінчено, біля повішених устав вартовий - молодий довгошиїй полицайчик у сірої сукняної поддевке, з німецькою гвинтівкою на плечі. Інших почали будувати. Щоб не заважати. Рибалка зійшов із бруківки на вузенький під снігом тротуарчик і став там, весь чекаючи того, що піде далі. У думках його була плутанина, так само як і в почуттях, радість порятунку чимсь захмарювалася, але він ще не міг толком зрозуміти чим. Знову заявило про себе примовкле було, але вперте бажання дати б’ю, прорватися в ліс. Але для цього треба було вибрати момент. Тепер його вже ніщо отут не втримувало

Поліцаї звично будувалися в колону по трьох, набралося отут чоловік п’ятнадцять - різного наброду в новеньких формених шинелях і пілотках, а також у кожушках, фуфайках, червоноармійських обносках. Один навіть був у шкірянці з до пояса обрізаною полою. Людей на вулиці майже вже не залишилося - лише в скверику віддалік стояло кілька підлітків і з ними тоненький, хворобливого виду хлопчисько в будьонівці. Напіврозкривши рот, він усе чмихав носом і вдивлявся в шибеницю, схоже, щось на ній його спантеличувало. Мінуту через він пальцем з довгого рукава вказав через вулицю, і Рибалка, від незручності пересмикнувши плечем, ступнув убік, щоб зникнути за поліцаями. Вся група вже застигла в ладі, з радісною ретельністю підкоряючись зичній команді старшого, котрий, скомандувавши, і саме обмірювання в сладостном командирському володінні владою, па німецький манер виставивши в сторони лікті

- Сумирно!

Вони пішли долілиць по тій самій вулиці, по якій прийшли сюди, однак це вже був зовсім інший шлях. Зараз не було зневіри й пригніченості - поруч струменіла жвавість, самовдоволення, що, втім, і не дивувало: він був серед переможців. На півроку, день або година, але почували вони себе дуже бадьоро, підігріті свідомістю доконаного або, може, до кінця виконаного боргу; деякі напівголосно переговорювалися, чулися смішки, гостроти, і ніхто жодного разу не оглянувся назад, на арку. Зате на них тепер оглядалися все. Ті, що брели із цієї акції уздовж обшарпанных стін і заборів, з докором, страхом, а те й неприхованою ненавистю в почервонілим від сліз жіночих очах проводили містечкову зграю зрадників. Поліцаїв, однак, все це нітрохи не торкало, напевно, позначалася звичка, на безправних, заляканих людей вони просто не обертали уваги. Рибалка ж із всі зростаючою тривогою думав, що треба змиватися. Може, геть там, на повороті, стрибнути за огорожу й прорватися з містечка. Добре, якщо близько виявиться який-небудь яр або хоча б чагарник, а ще краще ліс. Або якби у дворі попалася під руки кінь

Поскрипував сніг на дорозі, поліцаї справно крокували по-армейски в ногу, поруч по вузькому тротуарі йшов старший - крутоплечий, мордатий чоловік у туго підперезаній поліцейській шинелі. На боці в нього бовтався низковато підвішений міліцейський наган у потертій шкіряній кобурі з мідним протиранням у прорізах. За мостом передні в колоні, притримавши крок, прийняли убік - хтось там їхав назустріч, і старший загрозливо прикрикнув на нього. Потім і інші потіснилися в рядах, розминаючись, - якийсь дядько в порожніх розвальнях нерасторопно здавав під самі вікна вросшей у землю хатинки. І Рибалка раптом із всею реальністю представив: кинутися в сани, вихопити вожжи й урізати по коні - може б, і вирвався. Але дядько! Притримуючи молодого, нетерплячого коника, той кинув оком на їхнього стройового начальника й всю їхню колону, і в цьому погляді його відбилася така до них ненависть, що Рибалка зрозумів: ні, із цим не вийде! Але з ким тоді вийде? І отут його, немов обухом по голові, оглушила несподівана в таку мінуту думка: утікати нікуди. Після цієї ліквідації - нікуди. Із цього ладу дороги до втечі вже не було

Від приголомшуючої ясності цього відкриття він збився з ноги, злякано підскочив, пропускаючи крок, але знову потрапив не вногу.

- Ти що? - зневажливим басом кинув сусід

- Нічого

- Мабуть, без звички? Навчишся!

Рибалка промовчав, чітко розуміючи, що із втечею покінчена, що цією ліквідацією його скрутили надійніше, ніж ремінною супонею. І хоча залишили в живих, але в деякому відношенні також ліквідувалися

Так, повернення до колишнього тепер уже не було - він гинув всерйоз, назовсім і самим несподіваним образом. Тепер він всім і всюди ворог. І, видно, самому собі теж.

Розгублений і здивований, він не міг толком зрозуміти, як це відбулося й хто в тім винний. Німці? Війна? Поліція? Дуже не хотілося виявитися винуватим самому. Та й справді, у чому він був винуватий сам? Хіба він обрав собі таку долю? Або він не боровся до самого кінця? Навіть більше й упорнее, чим той честолюбний Сотників. Втім, у його нещастя більше інших був винуватий саме Сотників. Якби той не занедужав, не підліз під кулю, не змусив стільки возитися із собою, Рибалка, напевно, давно був би в лісі. А тепер от тому вже все безразлично в петлі на арці, а яке йому-те, живому!..

У повнім сум’ятті, із мрячною завісою у свідомості Рибалка пришагал з колоною до знайомих воріт поліції. На просторому дворі їх зупинили, по команді всіх враз повернули до ґанку. Там уже стояли начальник, слідчий Портнов і ті двоє в німецькій жандармській формі. Старший поліцай громогласно доповів про прибуття, і начальник причепливим поглядом оглянув колону

- Вільно! Двадцять мінут перекур, - сказав він, намацуючи очами Рибалки. - Ти зайдеш до мене

- Є! - стискуючись від чогось неминучого, що впритул підступило до нього, промовив Рибалка. Сусід штовхнув його ліктем вбок.

- Яволь, а не є! Звикати треба.

Pages: 1 2

Збережи - » Переказ повести «Сотників» - Епілог . З'явився готовий твір.