Галерею образів «зайвих людей», блискуче почату пушкінським Онєгіним, продовжує Григорій Олександрович Печорин - герой роману М. Ю. Лермонтова. Письменник не випадково назвав свій роман «Герой нашого часу», немов бажаючи підкреслити як закономірність розвитку й продовження характеру «зайвої людини», так і відмінність свого героя від його літературного попередника - Євгенія Онєгіна. Сам автор у передмові до роману говорить, що герой нашого часу - «це портрет, складена з пороків усього нашого покоління, у повному їхньому розвитку». Але ціль творця роману - не стати «исправителем людських пороків», а просто зобразити існуюче в дійсності явище, що він уважає типовим для сучасного суспільства. Вся композиція роману підпорядкована цьому задуму письменника. Спочатку ми довідаємося про героя з оповідання Максима Максимыча, армійського піхотного капітана, випадкового попутника автора, від імені якого йде оповідання. У наступній частині сам автор говорить про свою зустріч із Печориным. А наступні три частини представляють собою щоденникові записи героя, свого роду саморозкриття Печорина. Порушення хронологічного порядку подій дозволяє авторові глибше відбити індивідуальність характеру героя, його спосіб мислення. У його героя багато загального з Онєгіним. Він сам говорить про себе Максимові Максимычу: «У першій моїй молодості, з тої мінути, коли я вийшов з опіки рідних, я став насолоджуватися скажено всіма задоволеннями, які можна дістати за гроші, і, зрозуміло, задоволення ці мені огиднули. Потім пустився я у велике світло, і швидке суспільство мені також набридло; закохувався у світських красунь і був любимо, - але їхня любов тільки дратувала мою уяву й самолюбство, а серце залишилося порожньо…» Той же, що й в Онєгіна, світське коло, той же спосіб життя й те ж розчарування. Навіть подорож, у яке зібрався Печорин, задумано з тією же метою - відволіктися від звичної нудьги. Але Печорин винайшов ще один спосіб подолання нудьги - пошуки ризикованих ситуацій, гострих відчуттів, які дають йому відчути повноту життя. Із цією метою він їде на Кавказ, де йде війна з горцями: «Я сподівався, що нудьга не живе під чеченськими кулями». Із цією метою він втручається в справи «чесних контрабандистів», сподіваючись розгадати таємницю, його що зацікавила. Із цією метою він іде на конфлікт із Груш-Ницким, радуючись тому, що проти нього склалася змова супротивників: «Я люблю ворогів, хоча не по-християнському. Вони мене забавляють, хвилюють мені кров. Бути завжди насторожі, ловити кожний погляд, значення кожного слова, угадувати наміру, руйнувати змови, причинятися обманутим, і раптом одним поштовхом перекинути весь величезний і великотрудний будинок їхніх хитростей і задумів, - от що я називаю життям». Ще одна характерна риса Печорина - це прагнення підкорити своїй волі людей, його навколишніх. Він не може любити: йому швидко знудила Бэла, він расчетливо домагається любові Мері, зневажає почуттями Віри. «Моя любов нікому не принесла щастя, тому що я нічим не жертвував для тих, кого любив: я любив для себе, для власного задоволення», - говорить про свої почуття Печорин, і це співзвучно лермонтовской «Думі»: И ненавидимо ми, і любимо ми випадково, Нічим не жертвуючи ні злості, ні любові. Печорин розраховує кожне своє слово, кожний свій учинок, щоб домогтися любові Мері: спочатку викликати її досаду (наприклад, перекупивши килим, що їй сподобався), потім зацікавити своєю байдужістю й загадковістю, потім стати перед нею шляхетним твір з аллсоч. ру © 2005 героєм (позбавивши від неприємності на балі). Навіщо йому це? «Підкоряти моїй волі все, що мене оточує; збуджувати до себе почуття любові, відданості й страху - чи не є першу ознаку й найбільше торжество влади?» Не тільки юної, наївну Мері, але й давно й глибоко люблячу його Віру Печорин змушує страждати, повністю усвідомлюючи власну жорстокість. «Я дивлюся на страждання й радості інших тільки у відношенні до себе, як на їжу, що підтримує мої щиросердечні сили», - говорить про себе герой. Його хвилює тільки те, що йому недоступно. Коли він одержує прощального листа Віри, він кидається за нею навздогін, «задихаючись із нетерпіння»: «при можливості втратити її навіки» Віра стала для нього «дорожче всього на світі - дорожче життя, честі, щастя!» Таке ж сильне почуття випробовує він до смертельно пораненого Бэле, розуміючи, що втрачає неї. «Ця людина не равнодушно, не апатично несе своє страждання: скажено ганяється він за життям, ища її всюди», - пише про Печорине В. Г. Бєлінський. У ц
ьому одну з головних його відмінностей від його літературних попередників: Онєгін просто нудьгував, «дорівнює позіхав серед модних і стародавніх зал». І ще одна відмінність бачимо ми в характері Печорина, відмінність, що стала найбільшою заслугою Лермонтова в створенні жанру психологічного роману. Лермонтов наділив свого героя рефлексією, самоаналізом, повним сумнівів і протиріч. Герой, за словами В. Г. Бєлінського, «зробив із себе самий цікавий предмет своїх спостережень»: він «підглядає кожний рух свого серця, розглядає кожну думку свою». Втративши останню надію побачити Віру, Печорин ридає в степу, «гірко, не намагаючись утримувати сліз і ридань». Але потім думки його «прийшли у звичайний порядок», і «я зрозумів, що гнатися за загиблим щастям даремно й нерозважливо». «Мені, однак, приємно, що я можу плакати», - завершує своє міркування герой. Спостереження за своїми переживаннями тут дійсно переважають над почуттями, герой свідомо не дозволяє собі піддатися емоціям. У цьому його особливість і його лихо: він не почуває радості й повноти життя, його безцільне існування гнітить його самого, змушуючи страждати. «Мені було смутно… Невже, думав я, моє єдине призначення на землі - руйнувати чужі надії?» І далі: «…запитую себе мимоволі: навіщо я жив? Для якої мети я народився? А, вірно, вона існувала, і, вірно, було мені призначення високе, тому що я почуваю в душі моєї сили неосяжні…» Відчуття безглуздості власного життя збільшується ще й невір’ям: у заключній повісті «Фаталіст» герой заздрить предкам, свято впевненим у тім, що «ціле небо зі своїми незліченними жителями на них дивиться за участю, хоча німим, але незмінним!» Намагаючись випробувати долю, Печорин ризикує життям, виходячи із сутички зі збожеволілим козаком переможцем, але це не дозволяє його сумнівів, не приносить йому заспокоєння. У песимізмі автора, за словами А. М. Горького, «звучить презирство до сучасності й заперечення її, спрага боротьби, і туга, і розпач від свідомості самітності, від свідомості безсилля». Всі ці почуття, що хвилювали М. Ю. Лермонтова, він зумів показати в образі свого героя, розкрив його внутрішній мир, психологію, обумовлену часом і середовищем, розповів «історію душі людської». (по романі М. Ю. Лермонтова)