Першим один по одному коштує обвинувачення, найбільш обґрунтованими об’єктивними даними, - у безрелігійності російської інтелігенції. Захисники її, що почували силу цього доводу, іноді вважали потрібним прибігати до пом’якшувальних обставин. Вони визнавали факт, але затверджували все-таки, що по-своєму російська інтелігенція була релігійна. Ще Токвиль помітив, що "революційний дух нашої епохи діє на зразок релігійного духу". На цій думці пробували обґрунтувати релігійність російської революційної інтелігенції вже займалися її вивченням іноземці. У Леруа-Болье можна знайти цю аналогію між справжньою релігійністю й переконаністю російської інтелігенції до фанатизму, її ентузіазмом до сектантства, самовідданістю до подвижництва. Я згодний з тим з авторів "Віх", які не хочуть прийняти цієї аналогії за серйозний доказ. Релігійні переживання суть емоції зовсім особливого й специфічного характеру. По визначенню Джемса, при всіх різновидах релігійних емоцій у них завжди повинні бути в наявності три основних вірування: 1) що видимий світ є лише частина духовного всесвіту, від якої він запозичить головне своє значення; 2) що щира мета наша є єднання або гармонійний зв’язок із цієї вищої вселеної й 3) що молитва або внутрішнє спілкування з духом цього всесвіту - чи називати його "Богом" або "законом", - є той процес, у якому дійсно відбувається духовне "розподіл", у якому вливається духовна енергія, що робить свою дію, психологічна пли матеріальне, у видимий світ *.

* James, The varieties of religious experince, 485. Тільки що вийшов російський переклад цієї цікавої книги.

Додаючи ці основні умови всякої релігійності до самих авторів "Віх", ми побачимо, що навіть із них цілком задовольнити цим вимогам може хіба один Булгаков. Не мудро, що саме він і обурюється особливо на всякі підробки новітніх інтелігентів під християнство, не крім, очевидно, навіть і своїх однодумців - і навіть особливо побоюючись їхніх релігійно-філософських вправ *. Релігійне переживання завжди особисто, індивідуально й конкретно. Його інтелектуальний зміст може бути мінімально. Від впливу філософії й тим більше науки воно прагне звільнитися як від елемента непорівнянного й чужорідного. Йому не можна навчитися теоретично. По вираженню Аль-Газзали, "розуміти причини пияцтва, як розуміє їхній лікар, - не значить бути п’яним". Релігійні переживання можна розвити й збагатити духовною вправою, практикою, - і на цьому однаково заснована релігія Франциська Ассизського, Ігнатія Лойоли й Огюста Конта. Але є натури абсолютно нездатні до цього роду переживанням, і на їхню частку може залишитися хіба тільки інтелектуальна релігія, - та, котра найбільше страждає від розвитку науки й філософії.

* Звичайно, і Бердяєв (Дух. криза інтелігенції, 6) заявляє, що "із церквою не можна вступати в договір"; він теж "переможений психологією століття" і пише свій лист арх. Антонію (ib. 299), як "пришедший до церкви Христової, котру нині почитає своєю духовною матір’ю". Але його релігійна психологія є психологія сектанта-духобора, а не православного.

Було б, звичайно, природно, якби ми вивели зі зроблених зауважень, що релігія є явище чисто індивідуальної психології, є, отже, справа совісті кожного, і на цьому зупинили б наш розбір питання про релігійність російської інтелігенції. Але ми можемо й повинні йти далі, у ту область, у яку кличе нас це питання, - в область історії релігійної свідомості. Справа в тому, що, як би на нього не дивитися по суті, існує відома еволюція релігійної свідомості. Ця еволюція відбувається зовсім по тимі ж законам у російської інтелігенції, як і у всякої іншій. Ми тільки що розрізнили в релігії дві її сторони: теорію й практику, інтелектуальний зміст і психічну емоцію, - інакше кажучи, догму й культ. Кожна із цих сторін релігійності перетерплює певну зміну в історичному процесі. Догма змінюється, поступово раціоналізуючись. Культ змінюється, поступово спиритуализируясь. І обидва процеси еволюції, у напрямку раціоналізму доктрини й містицизму культу, відбуваються при прямій участі інтелігенції. Чи можлива та й інша еволюція без розриву, більш-менш часткового, більш-менш тимчасового, між інтелігенцією й масою? Історичний досвід відповідає на це питання негативно. Розрив інтелігенції із традиційними віруваннями маси є постійний закон для всякої інтелігенції, якщо тільки інтелігенція дійсно є передовою частиною націй, що виконує приналежні їй функції критики й інтелектуальна ініціатива. На відомому ступені раціоналізації неможливе збереження доктрини про особистий зв’язок індивідуального й космічного початку; неможлива й віра в національну винятковість даної церковності, в единоспасающую релігію. На відомому ступені спиритуализации культу так само неминуче міняються його зовнішні форми. Словом, навіть залишаючись у межах релігійної еволюції, жодна інтелігенція не зможе удержатися в рамках конфессиональности й відвертої релігії. Можливі, звичайно, усілякі компроміси для попередження розриву. Можлива символізація старої догми, естетизация культу, - Плутарх, Шатобриан, Шлеиермахер і т. п. Але все це суть засобу зовнішні й тимчасові, які лише віддаляють розрив і роблять його менш хворобливим. Коли момент розриву все-таки наступає для окремої особистості або для групи, усяка інтелігенція виявляється в положенні Сократа, у положенні "відщепенця" своєї релігії.

Звичайно, залежно від умов даного національного розвитку картина релігійного "відщепенства" інтелігенції повинна вийти щораз інша.

Момент і спосіб розриву, кількість і якість ушодших і вірними традиції, що залишилася, нарешті, і відстань, глибина прірви інтелектуальної й моральної між масою й відщепенцями - все це міняється, все це залишає місце національним розходженням. Але от загальна риса: ці розходження коштують у певній і точній відповідності зі ступенем релігійності кожного даного народу. І російське відщепенство не становить виключення.

Там, де маса населення піднялася над рівнем чистого ритуализма, де культ спиритуализировался настільки, що можливо живі й сильні релігійні переживання, - там розрив зі старою церковністю зберігає релігійний характер. інтелігентська думка, Що Відрікається від традиції, веде за собою більш-менш значну частину народної маси. Так було, напр., в Англії, і це дало англійським інтелігентам XVII століття ту можливість працювати разом, думати одну думу й говорити на одній мові зі своїм народом, що ставлять за приклад російської інтелігенції автори "Віх". Але й там ця єдність думки не було загальним для всіх націй, і плоди його виявилися неповними й неостаточними. У Франції розрив був уже незрівнянно різкіше, і наші індивідуалісти строго засуджують "отщепенськую" французьку революцію за те, що вона не була так національна, як англійська (с. 53). У Німеччині вони схвалюють реформацію, але дуже не схвалюють тих, кого вони називають "язичниками", - гуманістів, інтелігентів, що випередили своє століття й випередили в найбільш культурних частинах Європи її майбутній інтелігентський розвиток. Але термінології Струве, імовірно, Мартін Лютер був би віднесений до "утвореного класу"; але Еразм без усякого милосердя був би віднесений до "інтелігентів" або до Бердяевськой "интеллигентщине". Гершензон, імовірно, відніс би його до "хворих, ізольованим у рідній країні", і боявся б страхом, схожим на страх самого Еразма, народної помсти. Взагалі, до "просвітителів", до раціоналістів, до Aufklarung автори "Віх" так само немилосердні, як їхні ідейні попередники, німецькі й французькі реакційні романтики початку XIX сторіччя.

Pages: 1 2 3 4