Невластиві українській мові словосполучення з елементами Було, буде Та дієслівними формами на -Но, -То: Було Чи Буде зроблеНо [Курило 1942, c. 34]. Оскільки форма на -Но, -То Вказує на минулість, зазначає О. Курило, то поєднувати її з формою Було Не можна: у мин. часі тільки Зроблено. В. Сімович допускає використання конструкцій зразка Було + дієслово На -Но, -То Для позначення давньоминулого часу [Сімович 2005, c. 248], який у мовленні практично не вживаний. Натомість для позначення дії в майбутньому потрібно використати пасивний дієприкметник у функції присудка: Буде Зроблене [Курило 1942, c. 34]; Щасливі, бо будуть Помилувані [Сімович 2005, c. 248], але можна використати й особову форму дієслова: Щасливі, бо їх Помилують [Сімович 2005, c. 248]. Проти пасивних конструкцій у сполученні з Бути У третій особі однини і множини висловився В. Сімович: не Був вироблений програм, А Вироблено програму; Не Дана була назва, А Дано назву [Сімович 2005, c. 247].

Висловлення з прикметником По Також стали предметом пуристичних міркувань, зокрема, В. Сімович у статті “На теми мови” наводить чимало конструкцій, якими можна замінити неукраїнське По+…: По технічним причинам – З технічних причин; по давній звичці – За давньою звичкою, З давньої звички; відділ по постачанню сировини – відділ Для постачання сировини; по мірі потреби – В міру потреби; праця по упорядкуванню життя – праця Над упорядкуванням життя; брошура по актуальним питанням – брошура На актуальні питання Та багато інших [Сімович 2005, c. 251-253].

Окрім типових зауважень, фіксуємо й окремі застереження уникати неукраїнських висловлювань, як-от: В кожному разі – Укр. Як-не-як; мало того – Укр. Ще більше; в той же час – Укр. Рівночасно, Або Саме тоді; у свою чергу – Укр. нар. І собі, самий, Укр. літ. Зі свого боку Тощо [Сімович 2005, c. 257-264]. Напевно, у таких прикладах відтворене чуття рідної мови, що дозволяє виокремлювати “своє”, відмінне від “чужих” зразків.

Таким чином, пуристичні вияви в синтаксисі 20-х рр. ХХ ст. – це вилучення з ужитку кальок з російської мови на рівні простих і складних словосполучень та їх заміна конструкціями, утвореними за законами української мови. Одночасно це досить вдала спроба теоретично обґрунтувати доцільність такого процесу.

Проте з відомих причин така мовознавча практика виявилася недоцільною в умовах політики “зближення націй і мов”, яка на десятиліття припинила появу досліджень “націоналістичного” спрямування. Опоненти пуризму не приховували, що на українському ґрунті це явище набуло надзвичайної поширеності в практиці і стає гальмом культурного процесу [Матвієнко 1932, c. 20]. Якщо застосоване на практиці, то, мабуть, прийнятне, а “гальмує”, на нашу думку, поширення саме більшовицької культури. О. Матвієнко у праці “Стилістичні паралелі (проти пуризму)” намагається довести шкідливість пуристичних тенденцій в українській мові, зокрема в синтаксисі. Досліджуючи позиції пуристів 20-х років, автор використовує їхні висловлення таким чином, щоб унеможливити формулювання чітких напрямків пуристичної діяльності. Для прикладу

Наведемо одну з позицій: “Система мов взагалі, зокрема синтакси української мови, настільки стала, що й нічого говорити про будь-які зміни. Причини цієї сталості криються у властивостях людської психології” [Матвієнко 1932, c. 15]. Ми зазначали вище, який зміст вкладено в цю фразу й подібні до неї, цитуючи М. Гладкого. Проте аргумент О. Матвієнка такий: “Говорити, що причини сталості синтаксичних форм криються в будові людського мозку, це значить стояти на позиціях безпорадного ідеалізму” [Матвієнко 1932, c. 16]. Хоча для того, щоб бути переконливішим, автор цитує Б. Ткаченка, який категорично висловився на адресу пуристів: “…наші язикові діячі (автори, рецензенти, редактори мови тощо) в лексичних, як і в усіх інших язикових питаннях, здебільшого воліють апелювати до того самого, вельми й віддавна шанованого, але дуже непевного “духа мови”, що завсігди являвсь і являється до послуг всякому язиковому філістерству” [Матвієнко 1932, c. 20]. Цікаво, що О. Матвієнко не заперечує: позиції пуристів про “сталість синтаксичних категорій” сформульовані шляхом аналізу мовних фактів, на думку дослідника, “така сталість їм потрібна для обґрунтування своїх назадницьких поглядів” [Матвієнко 1932, c. 16]. Ми погоджуємось, що пуризм може бути регресивним, але це багатогранне явище, яке поєднує протилежні властивості, тобто може бути й прогресивним. Описані приклади українських словосполучень, що, відтворюючи “дух мови”, використовуються у мовленні, на нашу думку, не можна трактувати, як витвір “назадницьких поглядів”. Але позиція, спрямована проти всього пуристичного, була вигідна радянській владі, тому подібні “дослідження” завжди підтримували на найвищому рівні.

Про розвиток української мови у “вузьких етнографічних рамках” у 20-х роках згадано й у кінці 60-х – на початку 70-х рр. минулого століття. Праця “Українсько-російські мовні паралелі радянського часу” Г. Їжакевич – це дослідження про т. зв. “українські” мовні одиниці, які “завдячують” своїм існуванням впливові російської літературної мови. Серед багатьох прикладів наведено й синтаксичні конструкції, які, на думку мовознавців-пуристів, не властиві українській мові, а саме: Було, буде У сполученні з дієслівними формами на -но,-то, конструкції з віддієслівними іменниками на -ння, - ття [Їжакевич 1969, c. 97-98]; синтаксичні утворення з прийменником По [Їжакевич 1969, c. 215] та ін. Автор переконує, що паралельне існування в українській мові синонімічних прийменникових конструкцій часто призводить до їх семантико-стилістичного розрізнення, що забезпечує структурно-виразові можливості української літературної мови, наприклад: Пішла По воду, попливли За водою, нарада По координації, нарада З питань координації [Їжакевич 1969, c. 215]. Варто зазначити, що пуристи не вимагали абсолютного вилучення прийменника По, зокрема “залишали” його у словосполученні Йти По воду [Сімович 2005, c. 251], зважаючи на семантику. Г. Їжакевич справедливо покликається на мовні факти свого часу, які однак не спростовують пуристичних положень, а свідчать лише про втручання російської мови у самобутній розвиток української.

З. Терлак у статті “Синтаксичні кальки в аспекті норми”, досліджуючи цей період, згадує працю Й. Багмута “Проблеми перекладу суспільно-політичної літератури українською мовою” (1968), у якій йдеться про активне зближення синтаксичних систем української та російської мов, зокрема в публіцистиці [Терлак 2004, c. 500]. Враховуючи визначальну роль засобів масової інформації у формуванні мовного смаку носіїв мови, вважаємо зауваження Й. Багмута про недоречність використання власне українських конструкцій у перекладах з російської мови, що впливає на віддалення від мови оригіналу, необґрунтованими.

Українська мовознавча наука 70-х рр. представлена дослідженнями, що продовжили традицію зближення “братніх” мов. Зокрема О. Федик, звертаючи увагу на використання словосполучень з прийменником По, робить висновок, що в писемних стилях частіше, ніж в усних, конструкції з По Замінюють синонімічними сполуками [Федик 1977, c. 51]. Слід зазначити, що для розмовного стилю характерне спонтанне формулювання думки. Тому людина, яка недосконало володіє мовою, не має мовного чуття, часто використовуватиме кальки, особливо синтаксичні. Таким чином, впроваджена радянською владою мовна політика фактично зруйнувала самобутність української мови, зокрема синтаксичної системи.

Проте були спроби пропагування поміркованих пуристичних настанов, наприклад, А. Бурячок, досліджуючи можливості використання того-таки прийменника По, рекомендує не зловживати ним, наводячи приклади-замінники: Дебати Про П’Ятирічний план, а не По П’Ятирічному плану; зауваження й побажання До Цієї книги просимо надсилати, а не По цій книзі; бути у відпустці Через хворобу, а не По хворобі; ціну купленого товару можна перевірити За прейскурантом, а не По прейскуранту Тощо [Бурячок 1971, c. 86]. Мовознавець пояснює причину такої заміни, не протиставленням питомого запозиченому, а потребою звільнити мову від незграбних, набридливих канцелярських зворотів, які обтяжують сприйняття думки й роблять мову одноманітною.

Pages: 1 2 3 4