Розвиток української літературної мови останніх років позначений наданням особливого статусу питомим одиницям різних рівнів. Причини такого ставлення до власних елементів – піднесення національної свідомості українського суспільства й бажання утвердити і зберегти духовне надбання нації, у якому особливе місце належить мові. Також до причин зараховуємо появу чи посилення певних соціально-лінгвістичних тенденцій, зокрема пуристичних.

Представники сучасної науки, зокрема російські лінгвісти, визначають важливість мовних одиниць в контексті їх поділу на номінативні (одиниці лексичного рівня) та релятивні (одиниці фонетико-фонологічного, словотвірного, морфологічного та синтаксичного рівнів). Одна з ознак релятивних одиниць, до яких належать і синтаксичні, – здатність відтворювати національну специфіку мови, робити її своєрідною та неповторною, тобто здатність бути носіями національно-культурної інформації [Верещагин, Костомаров 2005, c. 337]. Тому функціонування питомих синтаксичних одиниць з погляду пуризму в українській літературній мові вимагає окремих студій.

Дослідження специфічності пуристичних виявів у синтаксисі сучасної української мови – мета статті, реалізувати яку можемо, вирішивши наступні завдання: окреслити основні етапи виявів пуризму в синтаксисі сучасної української мови; проаналізувати праці українських мовознавців з рекомендаціями щодо використання питомо українських синтаксичних конструкцій; визначити особливості пуристичних виявів на синтаксичному рівні мовної системи.

Аналізові теоретичних та практичних аспектів пуристичних виявів у синтаксисі української літературної мови присвячено праці С. Караванського, О. Пономаріва, Д. Вечорек, З. Терлака, Р. Зорівчак та ін.

Історія розвитку сучасної української мови засвідчує дві найвиразніші хвилі пуристичних виявів: у період “українізації” (20-ті роки ХХ ст.) та в період “демократизації” (кін. 80-х – 90-ті роки ХХ ст. – поч. ХХІ ст.), які у зіставленні мають багато спільного, але одночасно різняться певними особливостями.

Представники української лінгвістики 20-х рр. ХХ ст., виконуючи ретельну роботу з унормування української мови, особливу увагу звертали на синтаксичні норми як “механізм” літературної мови. Адже навіть поєднавши питомі слова без урахування норм української мови, ми не отримаємо українського тексту. Мовознавці 20-х рр. минулого століття (А. Кримський, О. Синявський, О. Курило, В. Сімович, М. Сулима, М. Гладкий та ін.) вважали синтаксис духом мови, у якому втілено інстинкти особистості як представника певного етносу. Досліджуючи лінгвістичні погляди М. Гладкого, І. Гнатюк звертає увагу на ставлення мовознавця до специфічності синтаксичних конструкцій: “Елементи синтаксичні, – Писав М. Гладкий у статті “Стабілізація української мови”, – Особливі звороти мовні, улюблені образи, все те, що становить своєрідну фразеологію мови й являє собою витвір духовного життя цілих поколінь та має глибоке коріння в історичному минулому, в психології даної нації… власне й є та головна підвалина цілої мовної будівлі, що має змогу опанувати мову, досконало зрозуміти її як знаряддя соціального життя” [Гнатюк 1993, c. 6]. Подібні вислови з часом зазнають нищівної критики як ідеалістичні, позбавлені наукового підґрунтя, регресивні позиції. Проте М. Гладкий мав на увазі не власницькі настрої, спрямовані проти всього неукраїнського, а мовне чуття, яке, власне, криється у підсвідомості знавця рідної мови і яке допомагає безпомилково виявити “чужий” неприродний елемент.

Українські лінгвісти цього періоду радять уникати калькованих з російської мови конструкцій, що заполонили мовлення переважно міського населення. Щодо синтаксичних кальок з інших мов, зокрема з польської, аналізовані праці містять поодинокі згадки, але йдеться про вплив на говірки західного регіону, а не літературну мову, наприклад: пасивні діслова на -ся У безпідметових словосполученнях типу Ся воду пило [Курило 1942, c. 56].

На думку О. Курило, В. Сімовича, М. Гладкого та ін., українській мові не властиві фрази з нанизуванням віддієслівних іменників у формі родового відмінка, які часто трапляються в російській мові: Впечатление От слушания чтения обвинения [Гнатюк 1993, c. 6] не можна перекласти як ВражеНня від слухаНня читаНня ОбвинувачеНня, адже є відповідник: ВражеНня про зачитане обвинувачеНня.

Слід також уникати конструкцій з віддієслівними іменниками на -ння, -ття У поєднанні з прикметником: При означуваНню напряму вітру Замінити українським Означаючи напрям вітру; по досліджеНню Або Після

ДосліджеНня цього питання Замінити українськими Дослідивши це питання, як досліджували це питання, як хто досліджує це питання [Курило 1942, c. 44]; Це не до прийняТтя Замінити українським Цього не можна, не слід прийняти Або Це не прийнятне; нічого не маєш до говореНня Замінити українським Тобі нічого (нема чого) Говорити [Сімович 2005, c. 281]. Отже, замість невластивих українській мові сполучень мовознавці пропонували використовувати конструкції з дієприслівниками, особовими дієсловами (О. Курило), інфінітивом (В. Сімович). Слід звернути увагу й на те, що пуристи не відкидають віддієслівних іменників узагалі. За словами О. Курило, “де треба вказати на самий процес чинності, її тривалість, там мова застосовує дієслівні речівники на -Ння, - ття Від недоконаних дієслів” [Курило 1942, c. 48-49]. На підтвердження думок мовознавець наводить численні приклади, серед яких і Шевченкове: “Буде каяття на світі – вороття не буде”.

Помилковими визначено словосполучення, у яких приналежність виражена іменником у родовому відмінку: Твори Шевченка – Укр. Шевченкові твори; теорія Дарвіна – Укр. Дарвінова теорія; гніздо Птахів – Укр. Пташаче Або Пташине гніздо; хата Тітки – Укр. Тітчина хата [Курило 1942, c. 99]. Проте ця заміна не категорична. О. Курило вказує на можливе використання іменника в родовому відмінку, що виражає приналежність, якщо його заміна утворить важку для вимови форму, наприклад: Твори Квітки-Основ’яненка, Але й не заперечує проти сполучення Квітчині-Основ’яненкові твори; якщо іменник уживано з прикметником: Твори Великого Дарвіна Або використано поєднання імені та прізвища: Поезія Тараса Шевченка [Курило 1942, c. 99].

Не варто використовувати пасивні конструкції, у яких виконавець виражений іменником в орудному відмінку, а інший компонент: пасивним дієприкметником на -ний, - тий: Злодія вбив міліціонер Замість Злодій забиТий міліціонером; формою діслова на -Но, -То: Головну увагу я звернув Замість Головну увагу звернуТо мною; формою третьої особи однини чи множини пасивного дієслова на -ся: Він видає книжки Замість Ним ВидаютьСя книжки [Курило 1942, c. 35]. У таких конструкціях за нормами української мови особа – виконавець дії – підмет, але у праці О. Курило згадує про ще один прийнятний варіант: Злодій вбитий від міліціонера [Курило 1942, c. 35], крім цього мовознавець залучає приклади з творів Г. Квітки-Основ’яненка, Б. Грінченка та ін. Проте така форма висловлення не стала нормою сучасної української літературної мови. Щодо згаданих пасивних дієслів на -ся, які побутують в українській мові, їх можна замінити безособовими формами на -Но, -То: Зразки ґрунту Не Бралися, А Брано [Курило 1942, c. 55-56]. Важливо, що О. Курило не заперечує використання пасивних дієслів на -ся В літературній мові, надаючи їм перевагу над активними формами, що властиві народному мовленню. Варто також зазначити, що лінгвісти 20-х рр. ХХ ст. не заперечували проти використання пасивних конструкцій узагалі.

Pages: 1 2 3 4