Козацька слобода Піски втрачає волю. Село віддають колишньому шляхтичу-поляку, який вислужився в російській армії до генерала. Селян же за принципом «поділяй і володій» ділять на козаків і «генералових». У другій частині оповідь ведеться за законами хроніки. У ній з’являються нові персонажі, як, наприклад, останній січовик Мирон Ґудзь, чия туга за волею передалась онукові Максимові. З хроніки Пісок виринає й історія Чіпчиного батька Івана Вареника, незаконнонародженого панського сина. Час від часу оповідь набуває сатиричного забарвлення. Саме в такому ключі змальовується зверхня щодо піщанських «хахлів» і «мазеп» генеральша та її «кацапський» почет. Проте й сцени, у яких селяни принижуються перед панею, теж не позбавлені гірких сатиричних нот. Сумирність «волів» викликає в авторів роману досаду.

Співавторство Івана Білика виявилося, вочевидь, у наповненні роману історичним і суспільствознавчим змістом. Немало місця в другій частині відведено сторінкам, присвяченим трудам і дням українського селянина. Щодо персонажів, то на перший план тут усе помітніше виступає Максим Ґудзь з його баламутством, історією перебування в «некрутах» (тобто — у москалях) і потім поверненням у рідне село. Загалом друга частина сюжетно мало пов’язана з трьома іншими. «Прив’язкою» виступає та обставина, що Максим Ґудзь — батько Галі, майбутньої дружини Чіпки Вареника. Суттєвим є також вихід через ретроспекції на значний історичний часопростір.

У центрі роману — образ Чіпки. Його історія займає три частини твору. Чіпка (Ничипір) Варениченко — найпомітніший, особливо детально виписаний образ революціонера, бунтаря у вітчизняній літературі другої половини XIX ст. Панас Мирний та Іван Білик докладно простежили, як потенційно добру, чулу, чесну й совісну людину затята революційність, мстивість неминуче веде до страхітливого морального краху. Доля, суспільство справді вкрай несправедливі до Чіпки. Однак чи можна через це зневірюватися й мстити? Він обирає саме такий шлях. Безвихідне узагальнення «немає правди на світі» підказує йому прямо більшовицьку ідею: «Куди не глянь, де не кинь, — усюди кривда та й кривда! Коли б можна, — увесь би світ виполонив (себто виполов, знищив. — Авт.), а виростив новий! Тоді б, може, й правда настала!»

Автори наголошують, що, попри все, Чіпка міг зробити й інший вибір. Життєві умови, які формували його як особистість, не такі вже й однозначні, одновимірні. Якісь обставини тягли Варениченка в прірву морального занепаду, а інші оберігали його від «слизької дороги».

Сучасні дослідники доводять, що Панас Мирний та Іван Білик мотивували складну «метаморфозу» Чіпки психологічно ґрунтовно, шукаючи джерела його розбійництва не тільки в «дурних умовах», а й в індивідуально-психологічних особливостях героя. Яка з цих думок вам видається переконливішою? Умотивуйте своє твердження відповідними фрагментами твору.

 Злети й падіння Чіпки Вареника нагадують синусоїду. Його звивистий шлях має принаймні чотири виразні віхи.

1.         Ідилія. З неї починається роман. Знайомство з Чіпкою відбувається в момент, коли до нього приходить кохання до «польової царівни» Галі.

2.         Душевний занепад. У Чіпки незаконно відсуджують землю — і він із властивою йому категоричністю вирішує, що «правди немає!». Після цього Чіпка запиває, зв’язується з «трійцею» сільських гультіпак і мріє про помсту кривдникам. Уже тепер він ладен чинити розбій. Утім, це ще не остаточне спустошення душі.

3.         Катастрофа. Її причина — комедія з виборами до управи, ще одна неспра

ведливість, якої Чіпка стерпіти не в силі. Образа, тяжке почуття пережитої

кривди породжують злість, стають рушієм тотальної помсти. Сам того не помі

тивши, Чіпка виходить на розбійницький шлях, вороття з якого вже немає.

Звісно, «дурні умови» в цій драматичній історії відіграли не останню роль. Проте вони однакові для таких різних людей, як Чіпка Вареник і Грицько Чуп-руненко. Тим часом Грицько — сумирний, терплячий хазяїн, а Чіпка — бунтар, правдоборець, який, зрештою, виявляється «пропащою силою» (ще одна опозиційна пара героїв у Панаса Мирного).

Розбійництво Чіпки, отже, коріниться в його індивідуально-психологічних особливостях, розкритих письменниками надзвичайно цікаво.

У сцені першої зустрічі з героєм автори виокремлюють кілька містких психологічних портретних деталей: «Таких парубків часто й густо можна зустріти по наших хуторах і селах. Одно тільки в нього неабияке — дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилася якась незвичайна сміливість і духова міць, разом з якоюсь хижою тугою…» Туга — це складне, змішане почуття, яке вбирає тривогу, сум і нудьгу. У «хижій тузі» Чіпки вгадується передвістя його подальшої долі. У цій деталі — і натяк на майбутню трагедію Чіпки, його пропащість, і обіцянка чогось зловісного.

Що ж до причин такої незвичайної туги молодого Чіпки Вареника, то й вони очевидні:

•             комплекс байстрюка; пережиті дитячі образи, що позначаються на поведінці й душевній структурі хлопчика (невеселе, вовчкувате, тихе…);
•             суперечливість реакцій і душевних поривів малого Чіпки: він прагне бути добрим, здатен поетично відчувати красу — і легко засліплюється якимось почуттям, буває жорстоким (як в епізодах із горобцями чи з Бозею, зображеним на іконі);
•             мимовільна жорстокість, імпульсивність, безоглядність, притаєна злість — цим рисам Чіпки автори приділяли належну увагу в «дитячих» розділах роману;
•             Чіпка — не такий, як усі; для Грицька він узагалі «парень добрий, та тільки чудний собі».

Те, що Чіпка випадає із загального ряду, теж зумовило моторошне перетворення правдошукача на розбійника. Грицько Чупруненко мав приблизно такі ж стартові позиції, як і Чіпка, чи навіть гірші: сирота, батьки померли під час епідемії холери, змалку жив біля далекої родички-удови, а вже потім у діда Уласа. Його життя в підпасичах таке ж, як і в Чіпки, — голодне роздолля із сухарями чорними, як земля. Деякі його риси промовисто виявляються вже в дитинстві: десь не було видно Грицька, коли вовк на отару напав; «сидів, рота роззявивши, коли дід повідав, що пани знову забирають його до двору, і не журився долею Уласа».

Разом із тим хлопець виростає роботящим, адже мріє жити заможно, мати чепурненьку, хазяйновиту жіночку і «діток маленьких коло неї». «Купивши ґрунт, почув себе Грицько зараз іншим… зовсім іншими очима дивився на людей: до багачів горнувся, а на голоту дивився згорда». Мав намір одружитися з багачкою, але з того нічого не вийшло, узяв собі сусідську наймичку Христю. «І стали вони між людьми поважними хазяїнами, чесними, робочими людьми, добрими сусідами, навдивовижу парою», яку старші молодшим за приклад ставили (сироти, наймити, а стали хазяїнами!).

Одначе автори роману мають сумнів щодо того, чи треба з Грицька брати приклад, бо його життєва філософія — «своя сорочка ближче до тіла». Найяскравіше вона дала про себе знати під час розправи з кріпаками: на заклик Чіпки заступитися за кривджених Грицько, не сказавши ні слова, зник у чужому городі, а вдома хвалився перед Христею своїм «вчинком», називав кріпаків злодіями й голотою.

Дружба Грицька з товаришем дитинства «коливається», як стрілка барометра: коли він повернувся із заробітків з грошима, то гордував Чіпкою, коли ж Варе-ниченко поправив господарство, Грицько поновив із ним товариські стосунки.

Одні дослідники називають Грицька ще одним уособленням «пропащої сили», інші вважають його вибір позитивним виходом із життєвих випробувань. А яка ваша думка? Можливо, істина тут десь посередині?

Pages: 1 2

Збережи - » Образна система роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» . З'явився готовий твір.