Пугачов не протистоїть «юрбі», середовищу. Навпроти, він зв’язаний найтіснішими узами з повсталим народом, він такий же, як вони, тільки розумніше, сильніше духом, рішучіше. От одне з перших спостережень Гринева: «Усе обходилися між собою як товариші й не робили ніякої особливої переваги своєму проводиреві.

* …Кожний хвастав, пропонував свої думки й вільно оспоривал Пугачова».

Так розкривався перед читачем зовсім новий для нього мир. Не злісні нелюди й злочинці виникали зі сторінок пушкінського роману, а товариші, соратники, яких поєднує загальна висока мета, упевненість у своїх силах. Селянське повстання, що породжує таких героїв, як Пугачов, художньо виправданий автором. З більшим занепокоєнням звертається Пушкін до думки, що давно його тривожила й хвилювала - про стихійність селянського бунту, про ті наслідки, які міг би принести цей бунт для російської культури (не забудемо, що в ту епоху культура була насамперед дворянської), для російської держави. Подібні побоювання були властиві не тільки для Пушкіна, але й для декабристів, і навіть для Бєлінського.

Так виникає в «Капітанській дочці» гірка фраза, що вимовляє Гринев, але яка відбиває побоювання й самого автора: «… Не приведи бог бачити російський бунт, безглуздий і нещадний». «За цією фразою,- писав один з авторитетних пушкіністів Б. В. Томашевский,- не криється ні презирства до росіянина кріпакові селянству, ні невір’я в сили народу… Ця фраза лише виражає, що Пушкін не вірив в остаточну перемогу селянської революції в тих умовах, у яких він жив».

Всією логікою своєї роботи історика й письменника Пушкін доводила: визвольна селянська війна була закономірним проявом народного протесту, але вона не могла не закінчитися поразкою. Така трагічна природа «російського бунту», «безглуздого й нещадного». «Капітанська дочка» була останнім більшим художнім твором, що Пушкін встиг завершити