Стильова хвиля модернiзму, що виникла в українськiй лiтературi на початку XX ст., пойменована Лесею Українкою «новоромантизмом». Визначальною рисою новоромантизму, на противагу романтизму з його концептуальним розривом мiж iдеалом та дiйснiстю, виявилася конструктивна спроба подлати протистояння цих конфлiктно непереробних опозицiй, завдяки могутнiй силi волi зробити сподiване, можливе дiйсним, не опускаючи цього можливого до рiвня iнертного животiння. Найповiнше неоромантизм окреслився у лiрицi та в драматичних творах Лесi Українки, яка вважала реалiстичний спосiб «фотографувати» довкiлля «униженням свого хисту», зважувалася боронити «прапор модернiзму» i не «зректися прапора новоромантичного», витворюючи своїм поривом «у блакить» основу для естетичних та нацiотворчих осяянь в українськiй поезiї. Могутнiй життєлюбний заряд цього новоромантизм наснажував потiм поколiння «розстрiляного вiдродження» (О. Влизько, М. Йогансен, Ю. Яновський та iн.) та «празької школи» (Олена Телiга, О. Ольжич та iн.), виявляв водночас i свої вiдмiнностi вiд революцiйного романтизму. Творчiсть українських письменникiв перегукувалася з творчiстю Р. Кiплiнга, Р.-Л. Стiвенсона, Етель-Лiлiан Войнич, Г. Iбсена, К. Гамсуна, Дж. Лондода, М. Гумiльова, предстанивкiв «Молодої Польщi».