Протягом всієї історії існування Міжнародного Суду дебатувалося питання про посилення його ролі й впливу. Потенціал Міжнародного Суду залишався істотно недовикористаним. Позитивний внесок Міжнародного Суду в урегулювання міжнародних суперечок і врегулювання міжнародного правопорядку міг би бути більшим, на це, зокрема, вказується в доповіді Генерального Секретаря ООН “Порядок денний для миру - превентивна дипломатія, миротворчество й підтримка миру”. У ньому говоритися: “Реєстр справ, переданих у Міжнародний Суд, збільшується, однак Суд як і раніше є таким ресурсом мирного врегулювання споровши за допомогою судового розгляду, що використовується не повною мірою. Більше широке використання Суду стало б важливим внеском у миротворчу діяльність ООН” (А/47/277 - S24III).

У ході обговорення питання про підвищення ролі Міжнародного Суду пропонувалися різні варіанти реформи Статуту Суду

Оголошення 90-их років десятиліттям міжнародного права й обговорення ідей висновку до 1999 року оновленої конвенції про мирний дозвіл міжнародних суперечок, присвяченої до 100-літнього ювілею першої Гаазької конференції миру, уможливлюють і бажаним поновлення дискусії про посилення ролі й впливу Міжнародного Суду ООН, оптимізації міжнародної судової процедури як на консультативному рівні, так і в практичному плані

На початку 70-их років, коли на порядку денному Генеральній Асамблеї поставав питання про підвищення ролі Міжнародного Суду, всебічно обговорювалися перспективи створення мережі регіональних міжнародних судових органів під егідою головного судового органа ООН.

У самому Уставі ООН, по суті справи, закладена необхідність створення мережі міжнародних судових органів, оскільки Міжнародний Суд ООН називається головним судовим органом Організації

Досить перспективним представляється наділення Міжнародного Суду преюдиціальною юрисдикцією. Воно підказано досвідом будівництва ЄС, успіх якому принесли в тому числі однакове застосування й тлумачення норм наднаціонального права, що автономно є частиною національних правових систем держав-членів

При будь-якому розвитку подій місце Верховного Суду, будь те в дисперсній або трохи більше супідрядній системі міжнародних судових органів, повинне зберігатися за Міжнародним Судом ООН.

Множинність інструментарію, що може бути використаний для підпорядкування міжнародних суперечок обов’язкової юрисдикції, дозволяє сформулювати широке коло речення й побажань. Мовлення могло б іти, зокрема, про закріплення за Міжнародним Судом обов’язкової юрисдикції у випадку надання йому повноти другої інстанції стосовно інших міжнародних судових органів. Це питання дуже широко дискутувалося й дискутується. Думки розділилися за й проти. Ті, хто виступає проти наділення Міжнародного Суду обов’язковою юрисдикцією аргументують свою позицію в такий спосіб. Вони вважають, що спроби нав’язати державам обов’язкову юрисдикцію Міжнародного Суду суперечать принципу суверенітету й порушили б волю вибору державами засобів мирного дозволу своїх суперечок, що закріплено в статті 33 Уставу ООН. Хоча відповідно до Уставу ООН держави зобов’язані дозволяти мирними засобами свої суперечки, однак вони вправі вільно вибирати ці засоби, у тому числі дипломатичні переговори, Міжнародний Суд, посередництво, арбітраж і будь-які інші мирні засоби, які вони знайдуть найбільш підходящими

Висуваються речення, у яких обґрунтовується бажаність того,щоб недавно прийняті й/або прийняті в ООН держави автоматично погоджувалися з обов’язковою юрисдикцією. Подібні ідеї висуваються у відношенні всіх тих країн,які зверталися за одержанням міжнародної допомоги або вже одержали її по лінії організацій сімейства ООН.

Речення про загальне визнання обов’язкової й беззастережної юрисдикції Міжнародного Суду становить серцевину доповіді Генерального Секретаря ООН”Порядок денний для миру”, присвяченому Суду. Генеральний секретар рекомендував у ньому всім державам-членам “визнати загальну юрисдикцію Міжнародного Суду у відповідності зі статтею 36 його Статуту, без яких би те не було застережень, до витікання в 2000 році десятиліття міжнародного права ООН. У тих випадках, коли внутрішньодержавні структури не допускають цього, державам треба на двосторонній або багатобічній основі домовлятися про всеосяжний перелік питань, які вони готові передати на розгляд Суду, і їм варто зняти свої застереження щодо його юрисдикції до тих положенням багатобічного договору: який стосується врегулювання споровши…”

Авторитет Суду за останні роки серйозно усталився. Географія країн, що звертаються до його допомоги розширилася. У питанні про введення тимчасових мір у контексті збройного конфлікту на території колишньої Югославії Міжнародний Суд продемонстрував, з якою оперативністю він може діяти якщо буде потреба. Трохи більшої став ступінь процесуальної волі, надаваної Судом тяжущимся сторонам

У цьому зв’язку особливо характерний той факт, що із середини 80-х років переважною формою судочинства в Міжнародному Суді став розгляд справ у камерах ad hoc. Оцінки цього явища варіюються досить у широких межах. Так, багато хто вважають подібну практику сповзання до арбітражу, потаканням тяжущимся державам, проявом недовіри до складу Міжнародного Суду. Однак, як мені здається, практика звертання до камер ad hoc може зробити міжнародну судову процедуру трохи більше притягальної для держав і, отже, активізувати діяльність головного судового органа ООН.

Разом з тим резерви оптимізації процесуальної правотворческой діяльності Міжнародного Суду не вичерпуються можливістю звертання до камер ad hoc або постійним камерам по певних категоріях справ. Конструкція судочинства, що має під собою політична підстава, при якій фактично весь склад Міжнародного Суду виступає як суддів-доповідачів по кожній конкретній справі, просто технічно не дозволяє Суду одночасно розглядати велику кількість справ. Тому виносяться речення про реформу судочинства Суду. У цьому зв’язку пропонують запозичити процесуальні інститути, що повністю виправдали себе в практиці Суду ЄС і Європейської Комісії із прав людини, насамперед такі,до ак інститут генерального адвоката або процедура полюбовного врегулювання

Підвищення ролі Міжнародного суду в справі встановлення панування права в міжнародних відносинах може йти в напрямку розширення кола суб’єктів потенційних сторін суперечки, а також шляхом привнесення певних змін у процедуру судового розгляду. Що стосується першого моменту, то можна запропонувати надати доступ у Суд не тільки державам (стаття 34 Статуту), але й міжнародним урядовим і неурядовим організаціям, що мають, відповідно до статті 71 Уставу ООН консультативний статус. Щороку Міжнародний Суд відповідає принаймні на 600 заяв про прийняття справи до виробництва й тут закладені більші перспективи для його діяльності .

Отже, думки й речення із приводу реформи Статуту Міжнародного Суду різноманітні. Але, як мені здається, потенційні можливості для підвищення ролі Міжнародного суду закладені насамперед у підвищенні його юрисдикції, ті є кола питань, що підлягають розгляду. Оскільки постанови Статуту Суду не допускають яких-небудь застережень при прийнятті обов’язкової юрисдикції за винятком умов взаємності, було б доцільно піти на встановлення ряду обмежень при формулюванні застережень, крім тої або іншої області зі сфери підсудності. Тут можливо двояке рішення:

1) визнати на основі спеціальної постанови Суду того, що дане застереження не має юридичної чинності (тобто державу, що зробила застереження при прийнятті обов’язкової юрисдикції, тим самим відповідно до пункту 2 статті 36 Статуту, повністю зв’язана постановами своєї декларації);

2) визнання Судом того, що відповідне застереження торкається об’єкта й ціль самої декларації й тим самим робить її юридично недійсної .

Так само розширенню юрисдикції Міжнародного Суду й відповідному підвищенню його ролі як головного судового органа ООН могло б сприяти складання спеціального списку питань, які в перспективі могли б бути або, навпаки, не могли б бути предметом його розгляду. Рішення цього завдання значно спростило б всю процедуру судового врегулювання

Pages: 1 2