Саме талановите, майстерне відображення в поемі живої, реальної дійсності забезпечили їй безсмертя. Котляревський використовує твір Осипо-ва — Котельницького, як певний зразок, шаблон, для створення цілком оригінального, неповторного художнього твору.

Як довели дослідники, автор української «Енеїди» виявив велику словесну ощадливість, втілюючи величезне багатство явищ життя у небагатьох словах. Дослідники підрахували: «Енеїда» Вергілія має 9 897 рядків, травестія П. Скарропа понад 20 000 рядків, переробка «Зней-ды» М. Осипова й О. Котельницького близько 22 000 рядків, а «Енеїда» Котляревського лише 7 300 рядків.

Інші травестії забуті, «Енеїда» живе й житиме…

У чому ж секрет її успіху, життєвості, вічності? Тема поеми Котляревського — мандри Енея від Трої до далекої Латинської землі. Основа фабули взята у Вергілія і Осипова. У мандрах Енея зберігається класичний маршрут. Еней і його військо припливає до Карфагену, спиняється тут; мандрівка триває, нова зупинка в Сіцілії, в Кумській землі, й, нарешті, кінцевий пункт мандрівки — Латинська земля. Ця фабульна основа в різних варіантах є в усіх травестіях. Сама по собі фабульна основа нічого не говорить, бо на цій основі Котляревський створив оригінальний сюжет, оригінальну систему образів.

Котляревський створив якісно відмінний твір, де з особливою повнотою й майстерністю показав не абстрактних троянців, а українців, з їх національними характерами, побутом.

Більше того, самі мандри Енея і його ватаги — не ли-ще відтворення фабульних ситуацій Вергілія і Осипова, а значною мірою є своєрідним відображенням воєнних походів, мандрів запорожців.

Та бачити в «Енеїді» тільки це — значить знову ж таки звужено розуміти зміст твору. У багатьох істотних і важливих рисах відбилась уся переходова доба від старої гетьманщини до нових форм життя, коли поступово посилювалось соціальне гноблення й царат намагався перетворити Україну на провінціальну губернію Росії. Козаки перетворились на селян «панських і казенних», у містах зростала нова бюрократична верства: «судді і стряпчі безтолкові, повірені, секретарі».

Отож у поемі Котляревського широко відтворено елементи суспільного життя України другої половини XVIII й початку XIX століть.

Десятиліттями тривала свого часу дискусія навколо Котляревського. З одного боку, применшувалась роль автора «Енеїди» як письменника. Його малювали як мирного «обивателя», «веселого рассказчика», «остроумного балагура» і т. д. З другого боку, перебільшувалась роль «Енеїди» як «національної епопеї» і роль її автора як «свідомого українця», «основоположника нової української літератури». Загострення й перебільшення з одного й другого боку неправомірне. Приписувати Котляревському і ту роль, що пізніше історія передала Шевченкові, ніякою мірою не можна, але, з другого боку, не слід вбачати в авторі «Енеїди» тільки аматора, що випадково став письменником. Слід брати до уваги особливості літературного життя в тодішній Росії загалом. Першим справжнім письменником-професіоналом у Росії став Пушкін. До нього такого свідомого ставлення до професії літератора не було. Тому багато творів поширювалось у рукописах, чимало з них з’являлось анонімно.

Щодо Котляревського, то відомо з його біографії, як він, звільнившись з військової служби, дбає про друкування своїх творів і що його заслуги письменницькі були оцінені літературною громадськістю Росії уже в ті часи.

Розуміння нових своїх завдань письменник виявляє вже в перших трьох частинах, які написані до появи в друку першої книжки:

Тепер же думаю-гадаю, Трохи не годі і писать; Ізроду пекла я не знаю Нездатний, далебі, брехать; Хіба, читателі, пождіте, Вгамуйтесь трохи, не галдіте, Піду я до людей старих; Щоб їх о пеклі розпитати, І попрошу їх розказати, Що чули од дідів своїх.

Вергілій же, нехай царствує, Розумненький був чоловік, Нехай не вадить, як не чує, Та в давній дуже жив він вік. Не так тепер і в пеклі стало. Як в старину колись бувало

Як покійник написав; Я, може, що-небудь прибавлю, Переміню і що оставлю, Писну — як од старих чував.

Тут ясно визначені творчі принципи Котляревського: збереження елементів попередніх «Енеїд» («що оставлю»), зміни, що випливали з нових власних завдань («переміню»), використання народної, фольклорної традиції («людей старих»). Слід нагадати, що стан розробки фольклору був тоді на початковій стадії. Власне, саме поява перших трьох частин «Енеїди» була певним важливим стимулом до наукової розробки, вивчення усної народної творчості. Адже всі спроби і М. Цертелєва, і М. Максимовича, і Вацлава Залеського з’являються пізніше, вже після виходу в світ трьох видань «Енеїди» Котляревського. Отже, власні спостереження життя поєднувались із збиранням і освоєнням фольклорного матеріалу й дали той сплав, що зветься українською «Енеї-дою».

Про характер образів-тппів у поемі протягом півтора століття висловлювались різні, інколи просто протилежні думки. Навіть у такий і не дуже вже давній час висловлювались погляди, що головна заслуга Котляревського у широкому відтворенні побутових картин. Що ж до характеристик дійових осіб, то тут вважали, ніби автор «Енеїди» виявив «менше мистецтво» і що навіть Осипов «значно переважає його витриманістю образу і тону». І все ж такі думки не мають під собою достатніх підстав. По-перше, вимагати від автора бурлескно-травестій-пої поеми створення характерів-типів неможливо. Перше завдання травестатора — ідеального героя класичної античної поеми—ЗНИЗИТИ, звести ідеальних героїв з неба, з хмар на землю, переодягнути, висміяти.

Безперечно, на характеристиках дійових осіб позначався тривалий час писання поеми (близько трьох десятиліть), Мінялися епохи, розвивалася література, зазнавали певних змін літературно-естетичні погляди Котляревського. Під час опрацювання п’ятої і шостої частин написані два драматичні твори зовсім іншого жанру.

Дослідники, які писали про Котляревського, виходили з різного розуміння художнього напряму, творчого метолу письменника. Протягом багатьох десятиліть позначалася недостатня теоретична розробка природи бурлескно-травестійного жанру. Це ніби жанр сатиричної літератури, але знову ж таки до нього не можна застосовувати багатьох принципів сатиричної типізації, бо сатира основним своїм завданням має дошкульно, в’їдливо висміяти якесь явище дійсності й допускає певну ампліфікацію, гротескне перебільшення в типізації. У бурлескно-травестійній поемі можуть бути й позитивні образи (наприклад, Низ і Евріал). Бурлескно-травестійний жанр не можна віднести й до гумористичної літератури, бо й тут сміх не зовсім добродушний, інколи сатирично-в’їдливий.

У характеристиці творчого методу Котляревського, зокрема титульного образу Енея, слушні думки висловив А. Шамрай: «Справді, Енея показано як запорожця або кошового отамана, тільки не такого, про якого пише буржуазна історіографія, а такого, яким він виступає в народних комедіях,— гулякою, навіть бешкетником, а разом із тим і хоробрим воїном. Ці всі епічні, узагальнені риси показані не як вияв психологічно вмотивованого, послідовного в своїх вчинках характеру, як то ми бачимо в творах критичного реалізму ХЇХ століття, а щораз підказані ситуацією, в якій перебуває персонаж (коли, наприклад, Еней бере участь у бенкеті, то це дає нагоду авторові показати його «таланти» п’яниці в гомеричних масштабах, воєнна ситуація, навпаки, дозволяє авторові показати його лицарські нахили знов-таки з епічним розмахом)»

Деякі дослідники пишуть про непослідовність Котляревського у змалюванні образу Енея, про поєднання різних способів його творення, що не сприяло створенню цілісного характеру персонажа. Нам здається, що такі вимоги не можна ставити до персонажів бурлескно-травестійної поеми, що має на меті зниження ідеального героя. Разом із тим наявність деяких позитивних рис у характері Енея свідчила про те, що Котляревському, як художникові слова, який ішов, зрештою, від життя, користуючись певними літературними зразками своїх попередників, ставало тісно в межах бурлескно-травестійної поеми, і він дав новий своєрідний варіант бурлескно-травестійного жанру. Звідси й ця «непослідовність» в образі Енея, коли виходити з точно визначених вимог теорії бурлескно-травестійної поеми. Справді, коли виписати всі риси характеру Енея, то в ньому химерно поєднуються риси бурлаки, п’яниці, паливоди, гульвіси, циніка з рисами хороброго лицаря, розважливого отамана, дипломата. Позитивних рис, безперечно, більше в п’ятій і шостій частинах поеми. Еней сам називає себе «кошовим» (V, 14) і не раз справді виявляє свої організаторські здібності, самоповагу, хоробрість, лицарську вдачу. Самий тон авторської розповіді в п’ятій і шостій частинах дещо відмінний від попередніх частин. Ось для прикладу заспів — перша строфа п’ятої частини:

Pages: 1 2