Незабаром найшовся месник: Ярослав найсильніший із князів питомих, повстав на нелюда; але собственною безрассудною жорстокістю ледь не відняв у себе можливості покарати його.

Варяги, покликані Ярославом у Новгород, зухвалі, шалені, щодня ображали мирних громадян і цнотливість дружин їх. Не бачачи захисту від князя упередженого до іноземців, новгородци вийшли з терпіння й побили велике число варягів. Ярослав приховав гнів свій, виїхав у заміський палац, на Ракому, і велів, із притворною лаською, кликати до себе іменитих новгородцев, винуватців цього вбивства. Вони з’явилися без зброї, думаючи виправдатися перед своїм князем; але князь не засоромився бути віроломним і зрадив їхньої смерті.

У ту ж саму ніч одержав він звістка з Києва від сестри своєї Передслави про кончину батька й лиходійство брата; жахнувся й не знав, що робити. Одна ретельність новгородцев могло врятувати його від долі Борисовой; але кров їхніх дітей і братів ще димілася надворі Князівському… Не бачачи кращого засобу, Ярослав удався до великодушності ображеного їм народу, зібрав громадян на віче й ськазав: «Учора вмертвив я, безрозсудний, вірних слуг своїх; тепер хотів би купити їхнім всім золотом ськарбниці моєї…» Народ мовчав. Ярослав обтер сльози й продовжував: «Друзі! Батько мій помер, Святополк опанував престолом його й хоче погубити братів». Тоді добрі новгородци, забувши всі, одностайно ответствовали йому: «Государ! Ти вбив власних наших братів, але ми готові йти на ворогів твоїх». Ярослав ще більше запалив їхню ретельність звісткою про нові вбивства Святополкових; набрав 40000 росіян, 1000 варягів і, ськазавши: «так помре злість нечестивого!» виступив у поле.

(З «Історії держави Російського»)