Ігор Житель півночі - незвичайний поет, творчість якого сполучило “класичну банальність і мелодійну музикальність”. Його вірші, насичені музикою, запалювали вогник щастя в серцях читачів. Як поет, Житель півночі знаходить себе в 1907 році, коли визначив своє місце в житті: “Не змінюй наміченої стежки, і помни: all soch © 2005 хто, навіщо й де ти”. Проходять роки, відбуваються великі події, через які з’являються нові, прекрасні рядки. Коли йде перша світова війна, поет почуває потрясіння, що наближаються: “Чим далі, усе гірше й гірше. Всі тягостней, усе больней.

И, на щастя, стежка вже, і жах уже на ній”. Перші публікації не принесли Жителеві півночі слави, однак поет і не думав зупинятися на творчому шляху, а навпаки, з новими силами прийнявся за роботу. Тема батьківщини для Жителя півночі була головною. Проникливі вірші про рідну землю, про трагедію народу, якому дісталася нелегка доля. Житель півночі вболіває разом з Росією, пропускаючи через своє серце всього болю, всі радості її. “Моя безбожна Росія, - пише поет, - священна моя країна”.

Він вірить у велике майбутнє Росії, недарма він називає батьківщину “крилатої”. Поет поважає свою вітчизну так само, як і жінку, що просто неможливо не любити. Повні зачарування вірші, присвячені прекрасній дамі. Спочатку замилування красою в “плаття муаровому” приходить у вірші “Кензель”. Чудово своєю наспівністю, музикальністю вірш “Бути може”.

На думку Жителя півночі, любові без жертви ні, любов світла, вона радість, вона щастя. У багатьох віршах Жителя півночі протягає іронія. Іронія до самого себе, до свого часу, до людей, які його оточувалися

Поет відчуває страх при думці про те, що егоїзм стосовно Росії приведе в нікуди: “И от ми залишилися без Батьківщини, і вид наш і жалюгідний і порожній…” А як ми ставимося до своєї батьківщини? Убиваємо тварин, яких просто не маємо права вбивати, рубаємо лісу, які дають нам повітря, а виходить, і життя, забруднюємо воду, що п’ємо. Жах людського буття на цьому не закінчується, ми стаємо звірами по відношенню друг до друга: убиваємо, грабуємо, насилуємо. Про яку батьківщину може бути мовлення, якщо вона заплямована нашими підлими вчинками?

Про що можна писати вірші, коли літературу топчуть ногами? А може, це сон? Якщо це сон, то що заважає нам прокинутися? Нам ніщо не заважає прокинутися, крім нас самих. Формула відродження лежить у відродженні самого себе, свого внутрішнього мира

Хотілося б, щоб кожний з нас поважав і любив свою батьківщину так, як Ігор Житель півночі, і тільки тоді ми придбаємо свої природні національні риси