В одного чоловіка було три сини. Як прийшов час йому вмирати, покликав він дітей, та й говорять: “Сини мої дорогі! Пора мені вже вмирати. Як умру, кожний нехай візьме собі по будинку, по городу й по полю. От вам житнє зерно: бережіть його. Як прийде час - нехай кожний зоре свою ниву й посіє це зерно. Як посієте - будете багаті, а як запустите - не буде вам щастя”.

Умер батько. Сини поділилися й почали жити нарізно. Старший син сказав: “Навіщо я буду мучитися, орати землю? Адже трава росте й без плуга. Погріє землю сонечко, намочить дощ і виросте хліб”. І він розкидав зерно по неораному полю. Але насіння не зійшли. Тоді син почав глузувати із заповіту батька. А потім кинув свою землю й пішов в інші краю

Середній син не захотів також сидіти будинку. Подався він у багаті краї, де врожаї такі народять, що пером не описати. По садах галузі гнуться від плодів, баштани й городи покриті овочами, пишні колосся пшениці додолу відмінюються. Тоді другий син сказав: “Тут земля й так мене прокормить. Навіщо ж мені щось робити?” І навіть не згадав про житнє зерно

Пройшло літо, настала зима - а в нього ні крихти в будинку. Подумав він тоді про батьківське зерно, а його вже й жучки сточили. Так посміявся й другий син з батьківської спадщини

А молодший син вибрав собі тим часом кращу землю, зорав, посіяв зерно

Працював він, не покладаючи рук, і нива йому віддячила за це. Зійшов хліб, виріс, вибилося колосся - багато було врожаю на поле в молодшого сина. І робив він так щороку, і жив у благополуччі - і він сам, і його діти й онуки

А тим часом брати його зубожіли зовсім. І вирішили вернутися додому й прийшли до молодшого брата. Побачили вони поля більші й богатие й сказали: “Погано ми надійшли, що не послухали батька”»

А молодший брат прийняв їх, і було в нього, чим прокормити й себе із сім’єю, і братів своїх