Микола Вороною (1871-1940)

Всупереч усіляким оцінкам, Н. Вороною залишається неперевершеним майстром слова, творцем поетичних шедеврів, глибоко патріотичних добутків, що видається перекладачем і видається вченим-мистецтвознавцем. «Навіть при умовах тотальних царських заборон і переслідувань українського слова, - справедливо зауважує Г. Вервес, - Вороною створив у багатьох областях культури непересічні речі, які й зараз можемо сміло віднести до її кращих надбань».

Тому будемо прагнути дати об’єктивну оцінку життєвий і творчий шляхи видатного письменника, культурного й суспільного діяча, що жив і створював на зламі двох історичних епох, людині кришталево чесному, відданому своєму народу й своїй Україні. Народився Микола Кіндратович Вороною 24 листопада 1871 року на Катеринославщині (тепер Дніпропетровська область) у заможній сім’ї ремісників, що зберігала давні українські традиції. Батько походив із селян, онук кріпака, що у свій час зумів записатися до міщан. Мати була з роду відомих українських діячів, до яких належав Прокіп Колачинський, ректор Киево-Могилянськой академії (1697-1702). Від матері маленький Микола перейняв палку любов до української культури, народним звичаям, повір’ям, до української казки, пісні, легенді, від її вивчив напам’ять «Катерину» Шевченко, від її - довічна любов до поезії Кобзаря. Великий вплив на розвиток хлопчика, його патріотичні почуття мав дід Павло, що навіть після двадцятип’ятилітньої служби в уланському полицю не русифікувався, говорив українською мовою, проживши майже сто років на степових просторах півдня України. Дитинство майбутнього поета пройшло на Слобожанщині, куди переїхали батьки. Мальовничі окраїни Харкова, Гончаровка й Холодна Гора, дотепні й життєрадісні люди, які й у горі вміли жартувати, завжди викликали приємні спогади в юнака. Важке життя ремісників, а з ними мудре слово, задушевна народна пісня й дума, мамині й дідові казки й оповідання, а згодом і «Кобзар» Шевченко стали тим цілющим джерелом, з якого протягом всього черпав життя Н. Вороною естетичн і духовне, черпав наснагу

Читати й писати навчився від мами, потім початкова школа, училище в Харкові й Ростові. Захоплювався Микола пригодницькими романами М. Рида, Ф. Купера, Ж. Верна, тоді ж пробудився великий інтерес до цивільної лірики Некрасова, И. Нікітіна, С. Надсона. Настільною книгою стає «Кобзар». Під їхнім впливом потягнулася рука й до написання власних добутків. В 80-х роках батьки переїжджають у Ростова, де Вороною продовжує навчання в училище. Тут він проходить перші ази «політичного утворення». У Ростові зближається з народниками, читає заборонену літературу, бере участь у таємних кружках, разом з народовольцем З Ерастовим організовує «Українську громаду». Прийшли перші арешти, після яких Н. Вороного виключають із 7-го класу училища із забороною вступу в університет і проживання в більші містах

На цей час Н. Вороною був добре знаком не тільки з політичними роботами Ф. Бюхнера, П. Лаврова, а й з літературно-критичними статтями Добролюбова, Чернишевського, Писарєва. Але його кумиром і ідейним поводирем на тривалий час став Драгоманів. Вороного зачарували публіцистичні виступи, літературознавчі, суспільно-політичні й філософські статті цієї людини. Імпонувала також цивільна пристрасть Драгоманова, високий гуманізм, глибока віра в неминучість поступального руху людства, искреннее переживання за долю України, тверде переконання у відродженні націй, духовний і соціальний розвиток українського народу. Саме до нього в Болгарію вирішив поїхати юнак на виучку. Пізніше він писав: «Мене вабила і Європа, а головне - вабила таємнича фігура «володаря дум» радикальних… - професори Михайла Драгоманова. Від нього хотілося одержати наукове знання й з його більше близькою допомогою виробити й скласти свій політичний світогляд» ». На жаль, не судилося здійснитися цій зустрічі. По приїзду у Львів Н. Вороною довідається, що Драгоманів недавно вмер (1895).

Н. Вороною їде у Відень, якийсь час учиться у Віденському університеті, потім вертається у Львів, де продовжує університетське утворення, тут зближається з И. Франко, працює в журналі «Життя й слово», допомагає Франко у виданні газет «Суспільний голос», «Радикал», на якийсь час стає актором і режисером театру суспільства «Російська бесіда» і редактором журналу «Зоря». Ще в Ростові Н. Вороною захоплюється театром Кропивницького. Тепер він веде постійну переписку із Кропивиицким, запитує, радиться, а потім переїжджає на східну Україну, стає актором театру Кропивницького. Згодом працює в трупах Саксаганського, Васильєва, як актор мандрує містами й селами України й Росії. Перший вірш «Не журися, дівчина» надрукував в 1893 році. Відтоді в періодичній пресі Н. Вороною постійно виступав зі статтями, оглядами й поетичними добутками. Були часи, коли він стояв на розпуття: поезія або театр?

Це був період боротьби двох талантів, двох спонукань: літературного й театрального. Крім того, Н. Вороною - натура діяльна, емоційна. Він постійно перебував у вихрі політичних подій. У Харкові входить у таємне політичне суспільство «Братерство тарасовцев», бере участь у створенні першої української соціал-демократичної партії в Галичині, а також Революційної української партії (РУП). Навесні 1903 року Н. Вороною приїжджає в Київ на з’їзд «громадовцев» як делегат одеської «Старої громади». Тут він зустрівся з Вірою Миколаївною Вербицкой, дочкою поета й співробітника журналу «Основа». Незабаром вони одружилися й оселилися в Чернігові. Але сімейне щастя, про яке йому мріялося під час акторських мандрів, імовірно, не судилося. Уже через рік сім’я розпалася. Поет важко переживає розрив із дружиною. Від розпачу його рятують його друзі Коцюбинський, М. Жук, Б. Грінченко, Коваленко й суспільна робота в чернігівської «Просвите», «Літературно-артистичному суспільстві», аматорському театральному кружку чернігівських семінаристів, серед яких був і П. Тичина. Пізніше трагедія любові поета вилилася у віршовані цикли «За ворота раю», «Разок намиста» і в окремих поетичних шедеврах, сповнених невимовного болю, розпачі, великого страждання

На цей час доводиться і участь Н. Вороного в створенні Української соціал-демократичної робочої партії (УСДРП), у якій, за словами поета, він, Коцюбинський і Леся Українка «представляли так звану «літературну секцію». У наших енциклопедіях і інших статтях ми поки що не знайдемо об’єктивної оцінки політичних платформ українських партій і суспільств, тому не треба вчителеві сприймати на віру й повторювати перед учнями ці характеристики, Поет не зміг, як пише Г. Вервес, «зробити ще один рішучий крок - зрозуміти й прийняти перемогу жовтневої революції». А чи не вірніше подивитися на цю проблему по-іншому: поет зрозумів і тому не сприйняв неї, не зробив їй назустріч того останнього фатального кроку. Адже розумів В. Винниченко, що «більшовицьким шляхом» не можна реалізувати ідеї соціалізму. Н. Вороною, як і А. Олесь, гаряче привітав лютневу революцію 1917 року. Саме в цей час він пише глибоко патріотичний вірш «За Україну», що має ознаки пісні, бойового маршу:

Ганебні пута За Україну,
Ми вже порвали
За її долю зруйнували
За честь і волю,
Царський трон…
За народ
За Україну

Останні чотири рядки повторюються як приспів. Вони несуть основний значеннєвий заряд: кличуть до бою, до боротьби за звільнення з-під царської неволі. Вірш, покладений на музику композитором Я. Ярославенко, стало народним українським гімном, що виконувався переважно в західних областях України. Поет був активним учасником відновлення життя. Відразу після жовтневих подій працював режисером «Державного театру», спілкувався з робітниками Лукьяновского клубу в Києві, на їхнє прохання перевів «Інтернаціонал» на українську мову, пізніше - «Варшав’янку», «Марсельєзу». Піднімається з колін Україна, заляканий раб-народ рве кайдани неволі, звільняється, здобуває волю у важкій боротьбі: