Поет кличе молодь до рішучої боротьби за звільнення, тому що розуміє, що тільки мечем, а не словами «одержить нації права…»… Поет начебто воскрес духом і серцем, з-під його пера виходять у світло патріотичні добутки, присвячені великому відродженню рідного краю, відродженню українських націй, її державності («Коли ти любиш рідний край», «Вітання», «Молитва»). На вечорі, присвяченому 25-річчю його творчої діяльності, що відбувся в 1919 році в «Молодому театрі» у Києві, Н. Вороною сказав: «Дозволите ж ще раз подякувати вас, висловити моє саме гаряче бажання - мою молитву й надію, який живу й буду жити далі. Я впевнений, що зірка нового життя ясним світлом висвітлює шлях нашого самостійного демократичного всенаціонального існування». На жаль, насильство, вакханалія терору в Одесі, Харкові, у багатьох селах і містах України не могли не викликати внутрішнього протесту в поета. Будівництво суспільства на безневинній крові народу він прийняти не міг, як не міг радуватися соціалізму, у якому знецінювалася людина, нівелювалася особистість. Складні обставини громадянської війни змусили поета емігрувати. В 1920 році він виїхав за кордон. Н. Вороною постійно стежив за подіями, які відбувалися в Україні. Вести відтіля приходили неоднозначні й суперечливі. Але все-таки йому хотілося бути серед співвітчизників. Глибока туга за рідним краєм, туга за сином розвіюють сумніву, і поет вертається на Батьківщину. Навесні 1926 року Харків радо зустрічає талановитого художника. Перші дні перебування в дружньому колі, в атмосфері національного відродження вони здалися йому раєм. Поет ще не відчув тієї страшної погрози, що нависла над українською інтелігенцією, і тому із захопленням писав:

• Весна на рідній Україні,
• Такий нової, немов чужий,
• Не безнадійно жовто-синьої,
• Але червоно молодий
• («Весна 1926 року»)

Без усяких сумнівів Н. Вороною береться за роботу. Він працює спочатку педагогом, згодом завідує літературною частиною оперного театру Харкова, викладає художнє читання в музично-драматичному інституті. Переїхавши в Київ, улаштовується в оперний театр, де перекладає оперні лібрето, виступає зі статтями про театр, про видатних артистів, пише рецензії на спектаклі, мистецтвознавчі замітки. В 1929 році виходить збірник «Поезії». Це було останнє прижиттєве видання, у який увійшли кращі поетичні добутки, написані Вороним у різні роки. Поет не включив у нього вірш «Весна 1926 року». Перші враження розвіялися. Празднично-приподнятое настрій швидко змінився на тривожне, неспокійне. Він бачить навколо зовсім іншу картину, інше життя. Вороною потрапив у ту атмосферу, коли вже загрозливо завис «над головами мислячою й запевнених революцією людей таємничий, безжалісний меч», жорстокий меч сталінських репресій. Над Н. Вороним згущаються чорні хмари. Це відчуває й сам поет. «Повернувся я через границю із твердим і чесним наміром працювати для добра Радянського Союзу,- писав пояснення Н. Вороною в слідчих органах ГПУ,- для пролетарської культури, для будівництва соціалізму… Мене бентежить почуття недовіри до мене з боку активних товаришів - письменників, підозрілість, що я відчуваю в себе за спиною…». Йому звинувачують у відступництві, шпигунстві, його діяльність класифікують як «вилазки класового ворога, білоемігранта, а вся його творчість розцінюється як «явно буржуазно-эстетическое або націоналістичне». Сіяють густу паморозь лжепатриоти, поспішають із доносами в органи ГПУ про «білоемігранта», «буржуазному націоналісті» і «шпигуні».

Починаються нескінченні виклики в органи, зрештою, відбулося перше судилище, і поета виселяють із Києва. Пізніше особлива нарада засудила його на три роки сталінських таборів. Потім Н. Вороною був позбавлений права жити в Україні, а також у Білорусії, у Московській і Ленінградській областях. І поет вибрав Воронеж. Тільки не відомо, коли й куди він виїхав насправді. Є свідчення, що Н. Вороною ще довго перебував у в’язниці, а потім виїхав з Києва. Уважали, що поет виїхав у Воронеж, де й умер в 1942 році. Є ще деякі цікаві факти. З листа сина поета Марка до матері в Чернігів довідаємося, що Н. Вороною якийсь час жив у Воронежі, потім у селі під цим містом. Улітку 1937 року він уже на Одещине, а восени цього ж року переїжджає в Зеландско-Українку. У квітні 1938 року був арештований із групою селян, яким звинувачували в створенні «контрреволюційної військово-повстанської організації». 29 квітня того ж року справа була розглянута слідчими органами й засуджені всі 13 осіб, у тому числі й Н. Вороною, до розстрілу. Вирок, як свідчать документи, був виконаний 7 червня 1938 року. «Отже,- пише И. Ильенко, - земний шлях поета, що мав право на європейську славу й щасливу старість, завершився двома страшними папірцями - уособленням нечуваного й необмеженого деспотизму». Гірка доля осягла й Марка Вороного, поета, публіциста. Його заарештували 19 березня 1935 року, протримали півтора року в камері Київської в’язниці, а потім вислали в табір, розташований біля Соловков. Важкої була доля й батька, і сина. Обоє загинули від рук сталінських «опричників» лише тому, що палко любили свій край, свій народ. Творів Марка Вороного поки що не знає наш читач. Твору Миколи Вороного побачили мир лише в 1959 році. А коли вийшли до друку його «Вибрані поезії», академік Билецкий писав: «Ім’я Миколи Вороного міцно вписано в історію нової української літератури - відтіля його, як слова з пісні, не викинеш. Видатний майстер поетичного слова, талановитий перекладач «Інтернаціоналу», «Червоного прапора», «Марсельєзи», добутків прогресивних російських і західноєвропейських письменників,- він своєю плідною діяльністю сприяв розширенню обріїв української літератури, виготовленню її нових форм, налагодженню її зв’язків з іншими літературами миру».

На жаль, відбулося не так. Знову тридцять років добутку Н. Вороного не видавалися, за винятком шкільних книг для читання й антологій, де вміщалися окремі вірші поета, а підготовлене в 1971 році видання до ювілею поета так і не побачило світло. Ім’я видатного майстра поетичного слова «не вилучалося» з українського літературного процесу, але завжди використався як «антипод Лесі Українки». Для літературознавців Н. Вороною був декадентом, «співаком абстрактної краси», «типовим представником нової української дрібнобуржуазної інтелігенції», тобто «неповноцінним» поетом. Не вписувалася творчість великого майстра слова в ложі наших досліджень. Його хотіли бачити прямим і однозначним, рівним і однотонним. А він був неповторним, різнобарвним, непостійним, те мінорним, те сяючої, те повним сумуй, те спраги дії, весь у русі, у пошуках, горінні. Він прагнув, як і И. Франко, М. Коцюбинський, Леся Українка, вивести рідну літературу із провінційного завулка на європейський світовий простір

Pages: 1 2