Про прагнення до поглибленiшого вивчення iсторiї свiдчить i написав Костомаровим дисертацiї. Вiн обрав тему «О причинах и характере унии в Западной России». В нiй вперше було узагальнено матерiали про аморальнiсть православного духовенства, про владолюбство i жадобу патрiархiв, якi не вiдрiзнялись у цьому вiд пап. Дисертацiя була видрукувана, i вже був призначений її захист. Та, як на бiду, з нею побажав ознайомитись харкiвський архiєпископ Iнокентiй Борисов. Вiн настiльки був вражений її змистом, що доповiв про неї мiнiстру освiти С. С. Уварову, а той зажадав, щоб на неї зробив вiдгук професор М. Г. Устрялов, вiдомий як своїми офiцiозними працями з iсторiї Росiї, так i своєю прихильнiстю до уваровської теорiї офiцiальної народностi («православ’я – самодержавство – народнiсть»). I той, звичайно, дав рiзко негативне заключення. Захист заборонили.

Невдача з дисертацiєю хоча й боляче вплинула на Костомарова, проте не змогла звернути його з обраного шляху. Вiн обирає нову тему дисертацiї – «Об историческом значении русской народной поэзии» i, успiшно захистивши її 13 сiчня 1844 року, отримує ступiнь магiстра iсторичних наук. Його все бiльше й бiльше захоплює проблема українського козацтва.

I коли йому було запропоновано мiсце вчителя гiмназiї в Ровно, залюбки їде туди. Там вiн вiдвiдує Берестечко, мiсце битви Хмелницького з польскою шляхтою, записує перекази мiсцевих людей. Вiдвiдує Почаїв, Кременець, зустрiчається з простим людом, все бiльше i бiльше задумуючись над його долею. Згодом його призначають вчителем Першої київської гiмназiї, i вiн переїздить до Києва.

Перебування у Києвi стало для Костомарова визначним етапом у його життi i дiяльностi. Тут вiн знайомиться з одним iз видатних iсторикiв, фiлологiв i фольклористiв М. О. Максимовичем, чиїм збiрником «Малоросссийские песни» вiн так захоплювався, тут 28 травня 1846 року на засiданнi вченої ради Київського унiверситету його одноголосно обирають ад’юнтк-професором кафедри росiйської iсторiї, тут приходить до нього перше кохання, тут вiн знаходить друзiв i однодумцiв: М. Гулака, В. Бiлозерського, О. Марковича, О. Навроцького, за участю яких у груднi 1845 року була створена таємна полiтична, антикрiпосницька органiзацiя – Кирило-Мефодiївське товариство. Програмнi положення товариства були викладенi в «Книзi буття українського народу», «Статутi Слов’янського товариства св. Кирила i Мефодiя» та у вiдозвах «До братiв-українцiв», «До братiв великоросiян i полякiв».

«Книга буття», «Статут» товариства та iншi його документи написав Костомаров. У них йшлося про пропаганду iдеї визволення i єднання слов’янських народiв, яка все бiльше i бiльше захоплювала членiв товариства. Їм почав «…уявлятися федеративний устрiй як найщасливiша течiя суспiльного життя слов’янських нацiй. Усi слов’янськi народи бачилися об’єднаними мiж собою у федерацiї – подiбно до стародавнiх грецьких республiк чи Сполучених Штатiв Америки – з тим, щоб усi перебували в мiцних зв’язках мiж собою, але кожна щоб свято зберiгла свою автономiю… В усiх частинах федерацiї передбачались однаковi основнi закони i права, однаковi одиницi мiри, ваги, однаковi монети, вiдсутнiсть митниць i свобода торгiвлi, загальне скасування крипаччини й рабства в будь-якому виявi, єдина центральна влада, яка вiдала б стосунками поза союзом, вiйськом i флотом, але повна автономiя кожної частини стосовно внутрiшнiх установ, внутрiшнього управлiння, судочинства i народної освiти…» Єднання на засадах рiвностi i братства – ось головна iдея товариства. Воно мало намiр заснувати школи з викладанням рiдною мовою, видавати книжки i посiбники для «простого народу» i таким чином пiднести рiвень української мови до мiжнародного значення, коли не лише свiтова iсторiя, а навiть i точнi науки викладатимуться українською мовою.

Коли наприкiнцi травня 1845 року до Києва пiсля закiнчення Академii мистецтв у Петербурзi прибув Т. Г. Шевченко, вiн просто не мiг не познайомитися з членами Кирило-Мефодiївського товариства i не стати його активним членом. I хоча не все подiляв вiн у висунутiй програмi, але її антикрiпосницька та антицаристська спрямованiсть, її намiри об’єднати слов’янськi народи на демократичнiй основi були для нього близькими.

У цей час i познайомилися М. I. Костомаров та Т. Г. Шевченко. Дружба цих двох по-своєму великих людей сама по собi варта уваги.

Прикро, але тривалий час дружбу М. I. Костомарова i Т. Г. Шевченка намагалися показати такою, що вона була недостойною великого поета. При цьому зовсiм не бралися до уваги нi їхнi спiльнi антикрiпосницькi переконання, нi любов до простого народу, нi глибока повага один до одного…

У березнi 1847 року за доносом провокатора Петрова товариство було розгромлене. 13 березня М. I. Костомаров повiдомив Т. Г. Шевченку про його затвердження, а 28 числа цього ж мiсяця, якраз перед днем весiлля, його затримують i вiдправляють до Петербурга, де вже був заарештований Гулак. На Українi були заарештованi й iншi члени товариства: Посяда, Маркович, Андрузький, Тулуб, Бiлозерський, Навроцький, Кулiш. Всiх їх також доставили до Петербурга. Не знаючи про всi цi подiї, Т. Г. Шевченко поспiшав до Києва, 5 квiтня при в’їздi у мiсто на правому березi Днiпра до нього пiдiйшли жандарми… Поета теж вiдправили в Петербург.

М. I. Костомаров пiсля року перебування в Петропавловськiй фортецi був висланий на адмiнiстративне поселення в Саратов.

Ще на слiдствi, коли вiн перебував у казематi III вiддилу, Т. Г. Шевченко, який теж там був, побачив з-за грат наподвiр’ї пригнiчену горем його матiр, яка приїхала до сина у царську столицю. Так народився вiрш «М. Костомарову», у якому поет хвилююче, з душевним болем писав про матiр свого друга.

Так вийшло, що саратовське заслання Костомарова (1848-1859 рр.) виявилося для Костомарова вельми плiдним. Цьому, очевидно, сприяло не лише його прагнення до наукової працi, а й близьке знайомство з М. Г. Чернишевським, мiсцевою iнтелiгенцiєю, яка спiвчутливо ставилась до Костомарова i його творчих пошукiв.

Саме у Саратовi М. I. Костомарову вдалося завершити свою, можна сказати, найкращу iсторичну монографiю «Богдан Хмельницкий и возвращение Южной Руси к России», яка пiсля видрукування її в «Отечественных записках» згодом в доопрацьованому варiантi вийшла окремим виданням пiд назвою «Богдан Хмельницький». Тут же були пiдготовленi й iншi iсторичнi працi – «Бунт Стеньки Разина», «Очерк истории Саратовского края от присоединения его к Российской державе до вступления на престол императора Николая I», «Могильные предания», «Должно ли считать Бориса Годунова основателем крепостного права?», тощо.

У 1859 роцi М. I Костомаров повернувся iз заслання. З цього часу i до 1862 року вiн працював ординарним професором Петербурзьского унiверситету. Цей перiод його життя надзвичайно багатий на особистi знайомства. Цьому сприяли ерудицiя автора, оригiнальнiсть його мислення, величезнi лекторськi здiбностi, якi одразу ж були оцiненi студентами, котрi влаштовували справжнi овацiї кожнiй його лекцiї. Та його слухачами були не лише студенти, а й колеги-iсторики, лiтератори, чиновники. Особливу приємнiсть для М. I. Костомарова складали тi хвилини, коли на лекцiї приходив його сподвижник по Кирило-Мефодiївському товариству Т. Г. Шевченко, який пiсля пiдневiльної десятилiтньої солдатчини повернувся у 1858 роцi до Петербурга.

М. I. Костомаров продовжує виступати з лекцiями, працює над iсотричними працями, видає разом з петербурзькими українцями журнал «Основа», у якому, крiм нього, друкували свої твори Т. Шевченко, С. Руданьский, Марко Вовчок, Л. Глiбов, iсторики М. Максимович, О. Лазаревський та iншi.

У 1862 роцi Микола Iванович змушений був подати у вiдставку, але своєї наукової подвижницької роботи не кинув, а вiддався їй ще з бiльшим запалом. За двадцять останнiх рокiв свого життя вiн написав понад 200 праць, серед яких такi значнi монографiчнi дослiдження, як «Северорусские народноправства во времена удельно-вечевого уклада. Новгород-Псков-Вятка», «Ливонская война», «Вече и вечевое устройство в Древней Руси», «Смутное время Московского государства», «Последние годы Речи Посполитой», «Начало единодержавия в Древней Руси», «Руина» та iншi.

Працi М. I. Костомарова – це енциклопедiя знань, характерiв, життєвих доль визначних i простих людей, якi виявили себе в iсторiї.

Pages: 1 2 3