Людина непересiчної долi, величезної культури й освiченостi, iсторик i археолог, фольклорист i етнограф, поет i прозаїк, Микола Iванович Костомаров був насамперед працьовитою людиною й увесь свiй вiк провiв за письмовим столом i в архiвних пошуках документiв, якi давали йому змогу вiдкривати новi сторiнки у українськiй iсторiї. Вiн перший у той час звернувся до вивчення iсторiї України, що тодi, та, на жаль, i до недавнього минулого, вважалося недоречним. Саме М. I. Костомаров один з перших порушив питання про узаконення мови українського народу, його iсторiї, активно вiдстоював думку, що творцями iсторiї є не царi та їхнi наближенi вельможi, а народ. Служiння народовi було головним змiстом життя i працi М. I. Костомарова. До цього необхiдно додати громадянську позицiю М. I. Костомарова, його антикрiпосницькi переконання, близькiсть до революцiйно-демократичного руху. Будучи одним iз засновникiв таємної полiтичної, антикрiпосницької i антицаристської органiзацiї – Кирило-Мефодiївське братство, вiн засвiдчив себе як передовий громадський дiяч свого часу.

Сучасна наукова громадськiсть цiлком справедливо ставить М. Костомарова поряд з визначними представниками вiтчизняної думки XIX столiття.

Як історик Костомаров утверджував провідну роль народних мас у суспільному житті, досліджував визвольні народні рухи, запровадив до наукового вжитку велику кількість архівних історичних документів, був автором близько 300 фундаментальних історичних досліджень, критичних і полемічних статей, які, зокрема, стосувалися життя українського народу. Вчений багато зробив для з’ясування етногенезу східнослов’янських народів, вивчення їхніх міфології, вірувань, фольклору й археології. Він був організатором створення популярної літератури для самоосвіти народу, порушував питання народної освіти рідною мовою та інші педагогічні проблеми, став одним із засновників недільних шкіл.

Велика заслуга Костомарова у збиранні народної творчості, вивченні народних звичаїв і побуту, в розвитку теоретичних засад народжуваної фольклористики, у виробленні на основі народної естетики літературної теорії нового українського письменства.

Один із перших фахівців української літературної критики, який виробляв її науково-методологічні засади, Костомаров організував українську журналістику, видавав і популяризував твори українських письменників, насамперед Т. Шевченка, а також перекладав твори слов’янських і західноєвропейських літератур.

Лiтературна критика (грецьк. – судження) – вiдносно самостiйний вид творчої дiяльностi, спирається на практичний тип мислення задля поцiнування художньої своєрiдностi нових лiтературних творiв, їх естетичної вартостi, виявлення провiдних тенденцiй лiтературного процесу. Зважаючи на здобутки теорiї та iсторiї лiтератури, обслуговуючи поточний лiтературний процес, лiтературна критика традицiйно вважається складником лiтературознавства. Лiтературна критика дає специфiчне «знання лiтератури», відмiнне вiд «знань про лiтературу», якi виробляє лiтературознавство (теорiя лiтератури, iсторiя лiтератури). На вiдмiну вiд звичайного читача критик «мову чуття перекладає на мову розуму», свої враження, смаковi оцiнки «пiдводить пiд якiсь вищi принципи» (I. Франко), аргументуючи їх, i в такий спосiб розгортає власнi враження в логiчнi судження, що претендують на статус загальнозначимостi. Цьому сприяє те, що у структуру досвiду лiтературного критика входить система фiлософсько-естетичних, теоретичних та iсторико-лiтературних знань, якi опосередковують дiю його естетичного смаку, практичнi навики аналiзу, iнтерпретацiї рiзних текстiв. Крiм того, критик-професiонал володiє необхiдним арсеналом методiв i методичних процедур осмислення лiтератури, системою лiтературно-критичних жанрiв. Лiтературна критика цiлковито зорiєнтована на потреби поточного лiтературного процесу, тому звертається переважно до творiв своїх сучасникiв, а твори попередникiв, якi є предметом насамперед iсторiї лiтератури, розглядає крiзь призму актуальних суспiльних потреб. Лiтературна критика – засiб регулювання i корекцiї лiтературного процесу, спiлкування письменникiв з читачами. Основна суспiльна функцiя лiтературної критики – регулятивна, яка пiдтримується i забезпечується як нормами i кодивiкованими правилами, так i громадською думкою провiдної освiченої верстви. Основнi жанри лiтературної критики: рецензiя, проблемна стаття, оглядова стаття, лiтератуний портрет, есе, фейлетон, пародiя, ювiлейна промова, некролог, монографiя, дискусiйна стаття, лист-звернення до письменника, дiалог тощо. Лiтературна критика активно функцiонує в органiчному зв’язку з журналiстикою, спецiальною пресою, тому її часто характеризують як рiзновид публiцистики, породженої рефлексiєю з приводу мистецтва.

Чи не найбільша заслуга належить Костомарову в становленні нової української літератури, в розбудові в ній нових і художніх напрямів, тематики й проблематики, в освоєнні нею здобутків світового літературного розвитку (зокрема античності), у виробленні нового літературного стилю, створенні нових жанрів, засобів образного мислення тощо.

Безпосереднє перебування в атмосфері тогочасного українського фольклорного й літературного процесу, спілкування з П. Гулаком-Артемовським, А. Метлинським, Г. Квіткою-Основ’яненком, а особливо з І. Срезневським та членами його романтично-літературного гуртка, з О. Корсуном, І. Бецьким, М. Петренком, Я. Щоголевим, П. Кореницьким, П. Писаревським викликали в нього бажання писати українською мовою. Як письменник Костомаров синтезував у своїй творчості історію, фольклор і романтичну поезію.

Народився М. I. Костомаров 16 травня 1817 року у селi Юрасовка Острозького повiту Воронізької губернiї. Так вже розпорядилася доля, що побачив свiт вiн крiпаком. Його мати, Тетяна Петрiвна Мельникова, була пiдневiльною помiщика Iвана Петровича Костомарова. I хоч через три мiсяцi пiсля народження сина помiщик одружився з своєю крiпачкою i вона таким чином стала вiльною, малий Микола лишався крiпаком. Очевидно, Костомаров-старший збирався з часом уладнати цю недоречнiсть, але не встиг. У червнi 1828 року трапилась трагедiя – батько Микола Iванович загинув вiд рук своїх лакеїв. I вiдразу ж на маєток зазiхнули його родичi, двоюрiднi брати Ровнєви, якi не збиралися вiдпускати малого Миколу з крiпацької залежностi. Та пiсля складних переговорiв, коли мати вiддала братам частину належної їй вдовиної спадщини, вони, захопивши 14 тисяч десятин землi i крiпакiв, погодились дати Миколi вiльну.

Пiсля втрати чоловiка Тетяна Петрiвна вiддала сина до приватного Воронезького пансiону. Але тут вiн пробув недовго. Ще до пансiонного навчання Микола навчився грамоти i перечитав багато книг з бiблiотеки батька, улюбленими книгами якого були твори Даламбера, Дiдро, Вольтера та iнших вiльнодумцiв. Їх читав i Микола Костомаров. У 1831 роцi мати влаштувала його у Воронезьку гiмназiю. Читання книг Даламбера, Дiдро, Вольтера та iнших енциклопедистiв XVIII столiття не минуло для Миколи Костомарова марно. Вiн пройнявся духом просвiтительства, прагненням глибше пiзнати iсторичне минуле свого краю. Очевидно, це й спонукало його пiсля закiнчення гiмназiйного навчання вступити у 1833 роцi до Харкiвського унiверситету, який на той час уже мав значнi академiчнi традицiї як у навчаннi, так i в науцi. Тут остаточно визначився його вибiр – iсторiя.

Вiн сам починає писати. Вже на початку 1838 року пiд псеводнiмом Iєремiя Галка виходить його перший твiр «Сава Чалий». Показово, що написаний вiн був на «южнорусском языке», що для того часу було неабияким викликом. А через рiк свiт побачив збiрник «Українськi блади», потiм – збiрник «Вiтка», трагедiя «Переяславська нiч», переклади на українську мову Байрона. Для 24-лiтнього юнака це був немалий доробок, який засвiдчував про народження нового таланту.

У цей час починає формуватися i його талант iсторика. Пiсля закiнчення у 1837 роцi унiверситету Микола Iванович вступає до Кiнбурзького драгунського полку юнкером. У мiстi Острозьку, де стояв полк, вiн одразу ж розшукав архiв, де зберiгалися справи колишнього козачого полку з часiв його заснування. Майже все лiто просидiв вiн над козацькими матерiалами i склав за ними iсторичний опис Острозького слобiдського полку.

Pages: 1 2 3