Російська література останнього років всі частіше звертається до загальнолюдських проблем: людина і його місце в цьому світі кінцівка людини й кінцівка всесвіту; у літератур всі частіше з’являються эсхатологические мотиви популярними стають міфологічні образи (образ розп’ятого Христа) і т.д. Сучасна література як би оглядається назад, обертаєте до досвіду минулого; іде переоцінка цінностей, і найчастіше ми звертаємося до XVIII століття, до століття Освіти, і знаходимо там багато загальних з нами проблем. Центральними проблемами Освіти є взаємини людини й суспільства, приватна й загального, роль культури в житті суспільства, роль цивілізації. У цей час людство як би зайшло в глухий кут у своїх взаєминах з навколишнім світом, із природою; ми вже більше не наступаємо на природу, а відступаємо, намагаючись зберегти те, що залишилося. Починаючи з 2 30-х років XX століття наша вітчизняна літератур; оспівувала гігантські будівництва, грандіозні проекти, які ґрунтувалися на нашім знаменитому гаслі “Ми не можемо чекати милостей від природи, взяти їх у неї - наше завдання”.

Все це зрештою й привело країну до спустошення й екологічної катастрофи. “Що приховувати, це була війна, ще одна громадянська війна проти власних полів і рік, цінностей і святинь, що, перекидаючись із місцевості на місцевість, триває дотепер і, як у будь-якій війні, насамперед гинуло й гине в ній “її найкраще”, - писав Валентин Распутін. Валентин Распутін у числі інших письменників указав на небезпеку, що нависла над природою й людством: “Три небезпеки знищення людства існують сьогодні у світі: явнная, екологічна й небезпека, пов’язана з руйнуванням культури…

” “Захист рідної землі від руйнування й погибелі, природи - від хижацького знищення й розгарбування, людей - від морального здичавіння й втрати історичної пам’яті - проблеми ці, розроблювальні раніше в художніх образах, стали нині болем і проникливим захищаючим словом жагучого трибуна…”, - так характеризує сьогоднішню позицію письменника критик Микола Котенко. Людина в XX сторіччі вичленувала себе з навколишнього світу природи, устав над нею, тим самим прорвавши з нею кревний зв’язок, забувши застереження й завіти мислителів минулого: спостерігати природу й випливати тими шляхами, які вона прокладає; слухатися природу, що ніколи собі не суперечить

Тільки закони природи незмінні, загальні, неотменимы, тільки вони визначають долі людського роду. Знамениті філософи епохи Освіти Жан Жак Руссо, Дени Дідро й ін. уважали, що людські закони справедливі лише тоді, коли вони відповідають природним законам. Вони відзначали найтісніший зв’язок суб’єкта пізнання - людини - і його об’єкта - природи. Вивчаючи себе, людина вивчає зовнішній мир і навпаки.

Тут, з одного боку, нові істини добуваються на шляху усвідомлення людиною своєї тотожності із природою, своєї причетності до її роботи; з іншого боку, порівнюючи свої якості й сили з “якостями” і “силами” природного миру, людина глибше пізнає “натуральні закони” своєї власної сутності, свої можливості, “слабості” і “могутність”, свої “природні права”. “XXI століття повинен стати століттям гуманітарним, зверненим до людини, людським цінностям. Техніка вже зайшла в глухий кут, вона вже починає з’їдати саме себе

Ми зможемо технічно розвиватися тільки в тому випадку, якщо підтримаємо гуманітарні науки” (Д. С.Лихачов). Гуманізації, гуманітаризація суспільства тісно пов’язані з гуманним відношенням до природи, культурним цінностям. З’явився новий напрямок у науці - екологія культури. Людина здавна розуміла природу не тільки як середовище перебування, але і як джерело прекрасного. “Цілюща сила природи добре відомий” (Д. С. Лихачов).

Однак події останнього років показують, наскільки близька до зникнення, руйнуванню, знищенню наше біологічне й культурне середовище! От чому в літературі й публіцистиці останнього років всі частіше звучать эсхатологические мотиви, з’являються романи-попередження, взагалі добутку, які Алесь Адамович у силу особливості їхньої тематики пропонує назвати “сверхлитературой”, уважаючи, що наприкінці століття письменники “… повинні створювати щось, адекватно конфронтуюче сверхсмертям, сверхубийствам, закладеним у сверхоружии…

А яка вийде література із цього, не знаю. Я назвав би це навіть не публіцистичним заострением - я назвав би це пошуком нової художності, нової эстетической системи”. Прикладом такого добутку і є повість самого А. Адамовича “Остання пастораль”. Назвою повести письменник обертає нас у минуле, до літератури Відродження, Освіти, до жанру витонченого пасторального роману про любов, але епітет “остання” повертає читача до тривожного й навіть трагічному сьогоденню

На цьому контрасті побудований весь добуток. Прекрасні картини, картини любові, але це останнє, що залишилося на Землі; страшні картини загибелі миру, і знову зворушливо-щемливий епілог: прощання із цим миром і надія на те, що любов вічна. Герої повести абстраговані, нарочито узагальнені, позбавлені індивідуальності, навіть імен: Він, Вона, Третій

У Ній - Всежінці - узагальнено, сконцентроване жіночий початок, її прекрасний жіночий вигляд навіяний героєві боттичеллиевской Венерою, жіноча мінливість підкреслюється невловимої, що не піддається визначенню національною приналежністю й дивною здатністю вимовляти слова любові на різних мовах. Прокидаючись, вона може бути парижанкою, англійкою, африканкою - Всежінкою. “Коли вона так одягнена, а медяні волосся бджолами в’ються-літають навколо прекрасного чола й длинно падають по шовковистому блакитному морю, а в особі така жвава й щаслива скромність досконалості (боттичеллиевская!), ніяка війна, ніяка смерть не здаються случившимися остаточно. Разом із Красою, собою зайнятий, по-детски впевненої у своєму безсмерті, ти теж сковзаєш, сповзаєш у мир, як би всі існуючий”.

По думці автора, завдання Жінки - відродити рід людської (нова Ева), але наприкінці повести Вона із символу Любові й Краси перетворюється в символ Смерті, руйнуючись, розпадаючись на очах у героя. Краса й Любов не можуть урятувати мир, вони гинуть самі. У повісті змодельована ще одна ситуація з російського класичного роману - випробування героя любов’ю

Жінка виносить свій вирок сильній половині роду людського: чоловіка - всі каїни, що зрадили Красу, Любов, життя дітей і власне життя, що не бажають прислухатися до голосу розуму, до голосу твір з оллсоч © 2005 природи, інстинкту самозбереження роду - і от: Вона “… повела рукою убік, де кінчається наш острів, наш незрозуміло як існуючий мир. Там, у киплячій від блискавок і штормів, що заледеніла сажі поховане все - і правота одних і неправота інших, всі істини, всі ідеї, всі слова. І от ці теж, хоча із книги, що називалася Вічної: міні, текел, переса. Ти зважений на вагах і знайдений дуже легенею

Обчислив Бог царство твоє й поклав кінець йому…” Оповідання, побудоване на контрасті, тримає читача в постійній напрузі. Пасторальні ідилічні любовні сцени переміняються політичними суперечками представників двох ворогуючих сторін в останній на Землі війні, до спор, які тут, на цьому клаптику чудом уцілілого миру, дозволяються не спалахом нена-иисти, а примиренням і сміхом. (“От би раніше так розсміятися!”) И примиряє героїв повести те, що вони в ці останні мгновенья свого існування зрозуміли саме головне, усвідомили своє споріднення й свою самітність у Всесвіті, вони як люди, які “… зустрілися в далекому Космосі, зістикували свої апарати” і говорять про свою рідну, прекрасну й далеку Землю

“Про те, як багато на ній усього і як усе відрегульовано на тисячі й тисячі років щасливого життя, на мільйони років для сотень тисяч поколінь: повітря й вакуум, вода й вогонь, світло й тьма… Але головне - скільки всього зайвого, начебто б необов’язкового, але без того й сам необхідне буде прісним, скільки на Землі всього, що не завантажиш, не візьмеш, не прихопиш, у саму містку ракету або подлодку, не запасеш взапас і що потім у снах бачиш - саме “непотрібне”, “необов’язкове” саме й бачиш. Роса до колін; холод у мокрому ялиновому лісі; … дихаючим постійним холодом льодовик; солодко прилипає в ніздрях, у ковтку степовий мороз…

И люди, люди, тисячі випадкових обридлих, що заважають, що не знають куди від них утекти, усамітнитися, - але це лише коли вони є, оточують, тіснять і коли знаєш, усамітнившись, що вони десь там. У цьому вся справа - знати, що вони є”. “Остання пастораль” А. Адамовича не залишає в читача почуття приреченості. Навпаки, вона спонукає до дії, необхідності знайти вихід, зупинити це руйнування, знищення всього: культури, моральності, краси, самої Землі, нарешті. Сучасна російська література, розвиваючи й продовжуючи традиції світової літератури, знову звертається до людського Розуму, до твердження людського духу всупереч нелюдськості миру; звертається “…

Pages: 1 2