Лірика природи у творах Пушкіна

Серед вірші Пушкіна видне місце належить тим, у яких поет з дивною поетичної силон і любов’ю малює картини рідної природи. Незрівнянний живописець природи, Пушкін сприймав її не тільки зірким оком художника й тонким слухом музиканта, але й люблячу свою батьківщину серцем гарячого патріота

З дитячого років, коли Пушкін їхав на літо в Захарово, любов до рідної природи міцно ввійшла в його душу. Ця любов міцніла й ширилася й знайшла своє художнє вираження у віршах, поемах, романі «Євгенії Онєгін». його настрої, Що Хвилювали, Пушкін передав у чудових художніх образах, які збагачують нашу думку, розвивають уміння бачити, чути й почувати природу нашої батьківщини, які близькі серцю кожної російської людини

Поетичне зображення моря сполучається у вірші з міркуваннями поета про свою долю вигнанця й про долі народів. Море тому близько й дорого Пушкіну, що воно представляється йому живим втіленням заколотн і вільної стихни, моці й гордої краси, тобто таких якостей, які особливо залучають поета. Цими якостями в сприйнятті романтично настроєних сучасників Пушкіна володіли два «володарі дум» тодішнього молодого покоління - Байрон і Наполеон

У строфах, присвячених Наполеонові, Пушкін ясно не говорить про своє відношення до нього. Але раніше у вірші «Наполеон» (1821) поет охарактеризував його як тирана, що нехтує людство, як «смирителя» революції й волі

У Байронові залучають Пушкіна такі риси знаменитого англійського поета, як геніальність («умчався геній»), волелюбність («зник, оплаканий волею»), неприборканий дух борця («як ти, могущ, глибокий і похмурий, як ти, нічим неприборканий»). В «опустілому світі» волелюбний борець за благо людей почуває себе самотнім. У вірші розкривається романтична тема самітності поета вмире.

Гіркота й протест звучать у рядках, що узагальнює міркування про «долі людей» у світі:

Доля людей усюди та ж: Де благо, там уже па стражі Иль просвещенье, иль тирам

На шляху до волі людей коштують стражами або помилковою культурою панівних класів, або тирани

Романтичному характеру вірша відповідає й піднесеність тон;», мовлення, насичене вигуками, звертаннями, риторичними питаннями, оцінними епітетами й метафорами. Вірш «До моря» було прощанням Пушкіна не тільки з морем, але й з романтичною лірикою. З переходом поета до реалістичної творчості змінюється й характер зображення їм природи. У своїй реалістичній пейзажній ліриці Пушкін малює зовні скромну, але милу його росіянинові серцю красу й поезію рідної природи. Такі його вірші: «Зимовий вечір». «Зимова дорога» (1826). «Зимовий ранок» (1829), «Хмара» (1835), «Знову я відвідав…» (1835) і інші

Лексика, синтаксичний лади мовлення, інтонація вірша здобувають у Пушкіна наприкінці 20х и в 30х роках інший характер- більше простий, гранично реалістичний і народний. Показово щодо цього розходження в описах однієї й тієї ж картини околиць Михайлівського, даних у віршах «Село» (1819) і «Знову я відвідав…» (1835). Проше й задушевніше по тоні даний опис цієї ж картини у вірші «Знову я відвідав…» (1835):