Коли вчителька оголосила, що наш клас їде на екскурсію, я перший підняв руку. Серце було готове вискочити із грудей. Адже маршрут, яким ми збиралися їхати, був майже мрією. Я шепотів із замилуванням: «Харків - Хортиця». Справа в тому, що я давно «закоханий» в історичне минуле нашої країни. Степове козацтво, овіяне подвигами й славою, Запорізька Січ, вільний дух знаменитого лицарства - все це змушувало моє серце стискуватися. Іноді мені здається, що якби я жив у ті часи - обов’язково був би козаком, так ще і яким! Сам Богун би позаздрив!

У дорогу я почав збиратися ретельно: поклав бінокль (щоб усе розглянути), книгу про козацтво й маленький амулет (просто так, на щастя).

Коли під’їжджали до Запоріжжя, серце заколотилося: от, от, зараз здійсниться моя мрія і я побачу Хортицю… Це було щось надзвичайне. Стояла така тиша, що чутно було, як я дихаю. Я закрив очі й уявив: і от я вже гетьман Петро Сагайдачний, оглядаю новачків. У руках у мене булава й бунчук - гетьманські клейноди, символи моєї влади. Жаль, що потрібно відкрити ока і йти далі, тому що спереду ще музей козацької слави. Зайшовши в музей, відразу ж відчув «подих століть». Усе було виставлено на полках. Запорізька Січ мала постійні державні символи. Це - гетьманська булава, бунчук, пернач, печатка, литаври, значки. Вони називалися клейнодами, тобто цінностями, дорогоцінними речами, їх зберігали й використовували як святині. Державний герб виглядав так: козак у кунтуші, підперезаний поясом, із шаблею на лівій стороні, у шапці. Ліва рука тримає рушницю, обперта на руб’я, права впирається убік. Я відразу ж уявив себе на місці козака. Вийшло забавно!

Відвідавши музей, я ще раз переконався: запорізьке козацтво було справді знаменитим військом. Це були люди самовіддані, гордого характеру й честі, волелюбні, мужні, теперішні патріоти. Козаки віддано служили своєму народу свідомо й не знали страху. Хочеться завмерти перед вибудуваним Військом Запорізьким і почути голосне: «Слава Україні!», а у відповідь нехай звучить: «Героям слава!»