Здавалось би, що може бути спільного між тендітними творцями краси — перукарями та безжальними слугами Марса — пушкарями? А втім, коли вчитатись у статут київського цеху цирульників, то стане зрозумілим, що, говорячи по-сучасному, перед тим, як претендувати на членство в перукарській організації, кандидат був зобов’язаний належним чином вивчити… артилерійську справу. «Це ж чому?» — здивовано запитаєте ви. А тому, що перший пункт цехового статуту зазначав: «Щоб усякий з братії майстрів цирульників на сходці загальній, а найголовніше — під час проведення церемоній, організованих магістратом київським, при гарматній пальбі був і ту гарматну пальбу виконував належним чином; а якщо хто-небудь буде відмовлятися від того, то його з відома київського магістрату карати ув’язненням і стягненням штрафу — п’ять фунтів воску». Ось такими серйозними могли бути наслідки для кожного, хто ухилявся б від цього обов’язку.

І справді, відмовитися від нього ніхто не міг, адже жорстка регламентація життя середньовічного міста базувалася передусім саме на цеховій організації людських спільнот. Ремісничі цехи виступали своєрідними цеглинками, з яких вибудовувався нездоланний мур міського самоврядування. Цехи як соціальні асоціації, організовані за професійним принципом, мали значні права, але водночас і чітко визначені зобов’язання перед загальноміською громадою.

Так само визначалося й місце кожного окремого члена всере-. дині цехової організації. Цех обмежував його свободу, але й надавав можливість працювати за обраним фахом. Так, дев’ятий пункт статуту цирульників постановляв: «Ніхто із сторонніх майстрів цирульників, не вступивши до організації, працювати не повинен». А коли б хто-небудь знехтував цю заборону, то від нього мали право насильно забрати весь його інструмент на користь цеху цирульників.

Десятий пункт статуту визначав коло посадових обов’язків майстрів: цирульник повинен був не лише вміти голити бороди, а й лікувати рани, хвороби шкіри, виривати зуби, ставити п’явки тощо. Отже, крім власне перукарської вправності, мав одночасно володіти вмінням і гармаша, і фельдшера, і стоматолога, і дерматолога!

Цей статут, ухвалений на загальних цехових зборах у червні 1767 року, свідчив про перемогу цирульників у боротьбі за власні інтереси, і саме цю дату нині можна було б святкувати київським перукарям як офіційний рік свого народження. Звичайно ж, і до цього року в Києві голили бороди й робили, імовірно, дуже модні зачіски. Проте спочатку тодішні перукарі входили до складу цеху… кравців. А кравці, як видно зі скарги перукарів до київського магістрату, виявляли До них «крайню зневагу», обмежували їхні права. Подавши батькам міста скаргу, цирульники попросили дозволити їм вийти з кравецького цеху та заснувати власний цех, і зрештою магістрат дав такий дозвіл. Отоді-то й доручили цирульникам доглядати й обслуговувати міську артилерію, зобов’язавши їх утримувати гармати в доброму стані та з них під час церемоній салют «належним чином здійснювати».

413 слів За В. Горобцем

Яцикова наука

«Учись, синку, абись не робив», — часто чув він у дитинстві слова сільських батьків своїм дітям. Носив ту фразу, мов цвях, у пам’яті, не перестаючи дивуватися безглуздому змістові такого імперативу. Учись не для того, щоб здобути знання, які стануть у нагоді у твоїй роботі й у житті, а для того, щоб не працювати чи не працювати тяжко, як твої батьки. Стань, наприклад, якимось чиновником, перекладай папери з місця на місце, анітрохи не переймаючись їхнім змістом і не намагаючись хоча б щось у них зрозуміти.

Він навчався не за таким принципом. Навчався справді жадібно, як це може робити тільки та людина, котра глибоко усвідомила, що вона дуже відстала в цьому від своїх ровесників, яким пощастило своєчасно мати можливості для освіти. Здобуваючи середню освіту, він водночас ходив на лекції з економіки. А потім записався до школи мов, одразу ж узявшись за вивчення німецької, іспанської та англійської…

Там же з Яциком відбулася важлива для його світогляду пригода, яка разюче вплинула як на його мислення, так і на його сприйняття дійсності. Він розповідав, що то було щось подібне до раптового прозріння.

— Це була моя перша зустріч із реальним Заходом. Це був урок: не стверджуй чогось, якщо того не можеш довести.

А починалося те лекціями з економіки в інституті. Професор Шрамченко нам сказав, що німці вирощують більще пшениці на їхніх пісках, аніж українці на своїх благословенних чорноземах. Ми, як полум’яні українські патріоти, гаряче обурилися, бо вважали, що годуємо пів-Європи. Дружно накинулися на професора. А він: «Хлопці, не хвилюйтеся даремно. Я ще матиму у вар лекцію через два тижні. Ви підготуйтеся й доведіть мені, що все справді саме так, як ви стверджуєте. І я підготуюся також…»

Через два тижні він аргументовано довів нам те, що сказав, а ми не мали чим йому заперечити. Отак розвіявся той величний міф і почався суворий перегляд наших захоплених самооцінок.

Я довго думав над тим. Не раз згадувалося, як узимку, довгими вечорами, сходилися до котроїсь хати наші господарі й вели нескінченні розмови на різні теми. Я сидів між старшими чи десь у кутку позаду, жадібно слухав і щоразу дивувався: які то мудрі люди! Вони знали, яка війна була в Італії чи в Греції, хтось згадував імена Платона чи Арістотеля… А мені, малому, мріялося: от якби знати бодай трішки того, що знають вони…

Мені довелося жити в Німеччині в господаря. Він не знав і половини того, що знали й про що говорили наші сільські любомудри. Але він знав, як виростити на піску більше пшениці, аніж одержували українці на плодючому чорноземі. Отака повчальна деталь!

Я дійшов переконання: треба опанувати одну справу, одну ділянку життя і знати її досконало. Тоді станеш справді кимось помітним у ній.

431 слово За М. Слабошпицьким