В одному з найбільш ранніх списків поеми першої і третьої частини, що дійшли до нас, а саме списку, що належав митрополитові Є. Болховитінову, датованому 1794 року, але переписаному на папері 1796 року, твір мав назву: «Перецыганенная Знеида с русского язика на малороссийский» (І, 324). Аналіз численних списків поеми дає підстави зробити висновки, що всі три варіанти назви належать Котляревському й мінялися вони з часом у процесі роботи над поемою. Перша назва, не призначена для Друку,— жартівлива: «Перецыганенная Знеида», друга також не призначена для друку, ще має елементи жанру: «Енеида… перелициованная», і третя, остаточна, для друку: «Виргилиева" Знеида… переложенная И. Котляревским». Крім того, було зазначено: «Вновь исправленная и дополненная противу прежних изданий» (І, 161).

Останньою волею Котляревського щодо назви поеми була «Виргилиева Знеида, на малороссийский язик пере-ложенная…». Таким чином сам автор вказував на основне першоджерело свого твору «Енеїду» Марона Публія Вергілія (жив у 70—19 роках до нашої ери). Як ми вже зазначали, поема Вергілія вивчалася в Полтавській семінарії, і, можливо, тоді виник перший задум дати її жартівливу переробку.

У незакінченій поемі-епопеї «Енеїда» Вергілій прославляв Римську державу й свого сучасника імператора Авгу-ста (Гая Октавія), небожа Юлія Цезаря, ним усиновленого й залишеного за заповітом спадкоємцем. Гай Окта-вій довго боровся за одноосібну владу імператора, й Вергілій своєю поемою доводив міфічне походження Авгу-ста від Енея — внука троянського царя Пріама, який після багатьох мандрувань заснував на берегах Тібру Рим. Поема мала великий і тривалий успіх, була перекладена іншими мовами. «Енеїду» підносили й пізніше, в часи феодального абсолютизму, як героїку, гімн монархії. Але в добу Відродження зароджується бурлескний (від італ. Ьигіа—жарт) жанр, в якому висока тема передається в зниженому, пародійному тоні. Одним із відомих бурлескних поетів у Франції був Ш. Дассусі (Спагіез Соуреаи сГАззаусу) автор поеми «Суд Паріса» (1648), «Веселий Овідій» (1653), «Викрадення Прозерпіни» (1653) та ін. У цей же приблизно час з’являється перша травестійна (від італ. ігауезііге — переодягати) «Енеїда переодягнена» (1633) італійського поета Д. Ляллі. Значно більший успіх мала французька бурлескна переробка «Енеїди» Поля Скаррона «Вергілій переодягнений» (1648—1652), незакінчена.

Успіх бурлескно-травестійної «Енеїди» Скаррона пояснюється перш за все її ідейною функцією. Автор був активним учасником Фронди, суспільного руху, спрямованого проти абсолютизму, конкретно проти королівського уряду міністра-кардинала Мазаріні. Головною рушійною силою Фронди були народні маси, які виступали проти гніту феодальної держави. У перший період рух цей підтримувала буржуазія, намагаючись розширити свої політичні права.

Поль Скаррон написав кілька сатиричних творів («ма-заринад»), спрямованих проти абсолютизму. Таким же духом політичного протесту була пройнята його бурлеск-но-травестійиа «Енеїда». Тривалий успіх «Переодягненого Вергілія» зумовлений і тим, що це був талановито, майстерно написаний твір. Як зазначав свого часу Б. То-машевський, Скаррон послідовно й в’їдливо висміював форми високого епосу і його класичний зразок — поему Вергілія. Скаррон виявив усю штучність латинського оригіналу, всі його хиби й недоліки. Особливо дотепно він пародіює «доброчинність» і плаксивість Енея. Мова поеми — простонародна, знижена, з жаргонними виразами. Вірш не урочистий александрійський, дванадцятискладовий, а короткий, восьмискладовий, що відповідав нашому чотиристопному ямбові.

Про великий успіх П. Скаррона свідчив Буало у «Віршовому мистецтві» 1664 року. «Переодягнений Вергілій» був перекладений на англійську мову. Висловлювалось припущення, що Котляревський, знаючи французьку мову, міг читати поему Скаррона, але безпосереднім поштовхом до української «Енеїди» була не вона. Не раз «Вергілій переодягнений» передруковувався в XVII і XVIII століттях. З’явились наслідування Скаррона провансальською та бургундською мовами — останнє видано в Діжоні у 1718 —1720 роках (Н. Дашкевич. Малорус-ская и другпс бурлсскпые (піутливые) «Знеиды».— «Киевская старина», 1898, № 9, с. 163).

Відома ще одна травестійна «Енеїда» німецького письменника И. Міхаеліса (1771).

Ще пізніше з’явилась німецька травестія А. Блюмауе-ра «Вергілієва Енеїда, або Життя й пригоди благочестивого героя Енея» (1783—1786; не закінчена). Вона відрізнялася від бурлескної поеми своїм сатиричним анти-папським характером. Автор її, за переконанням франкмасон, висміював римське духівництво й католицькі чернечі ордени.

Слід мати на увазі й те, що бурлескно-травестійні «Енеїди» з’явились не па порожньому місці. Це був творчий розвиток однієї з багатьох традицій ірої-комічних поем Відродження, на які мала значний вплив творчість видатного італійського поета доби Відродження Луїджі Пульчі (1432—1484), зокрема, його поеми «Моргайте», «Велика Моргайте» (70—80-і роки XV ст.), в яких поєднувались комізм і буффонада з наївною народною романтикою і патетикою. Манера Л. Пульчі здобула дальший розвиток у багатьох ірої-комічних поемах західноєвропейської, а інколи й слов’янських літератур. (Дещо в іншому плані (отологічному) згадує про цю традицію М. Яценко, називаючи такі твори, як «Генріада» Вольтера, «Сватоплук» і «Кирило-Мефодіана» Голлого, «Міхаїда» Радулеску, «Мишеїда» і «Мономахія» Кра-сіцького, «Боги ділять здобич» і «Боротьба мишей і жаб» Чоконаї.— Див.: М. Т. Яценко. На рубежі літературних епох. «Енеїда» Котляревського і художній прогрес в українській літературі, «Наукова думка», К-, 1977).

Зниження класичних зразків у бурлескному дусі в Росії починається з «ірої-комічних» поем В. Майкова «Игрок ломбера» (1763), «Елисей, или Раздраженньїй Вакх» (1771). Особливо вдалою була друга поема, яку порівнювали з травестією Скаррона. Коли О. Бестужев намагався принизити значення поеми В. Майкова, на його захист став Пушкін.

1791 року вийшли в світ перші дві частини травестійно-бурлескної поеми М. Осипова «Вергилиева Енейда, вы-вороченная наизнанку». 1794 року видано третю, а 1796 — четверту частину. Пізніше поема вийшла у другому й третьому виданнях (1800, 1801). Микола Осипов був зовсім непомітним літератором і перекладачем. Як доведено Б. Томашевським і М. Марковським, безпосереднім взірцем йому правив А. Блюмауер. Спочатку М. Осипов досить сліпо йшов за німецьким оригіналом, переніс у свою поему деякі сатиричні випади, але потім переконався, що відтворити російською мовою антиклерикальну сатиру неможливо, й поєднав комічні ситуації Блюмауера з власним пародіюванням Вергілія.

Автор «Енейди» був політично обмеженою людиною. За придбання книжки О. Радіщева «Путешествие из Петербурга в Москву» його допитав слідчий і кат Катерини II С. Шешковський. М. Осипов, перелякавшись на все життя, став довіреною особою Шешковського, перекладачем Секретної поштової експедиції та Таємної канцелярії. «Енейду» він присвятив синові С. Шешковського — Іванові. Отже, ні про яку політичну сатиру автор «Енейды» і не думав. Але об’єктивно сталося так, що «Енейда, вывороченная наизнанку» мала великий успіх серед читачів. Річ у тім, що ідеологи російського самодержавства намагались утверджувати в літературі жанр героїчного епосу. Було кілька спроб створити «Петриаду», підносилась аналогічна поема «Россиада» М. Хераскова (1779). Прогресивні, опозиційні кола сприйняли «Енейду» М. Осипова як своєрідну пародію на «Россиаду», висміювання самих основ великодержавної епопеї. Цим пояснюється успіх травестійно-бурлескної поеми серед читачів, її повторні видання.

М. Осипов не встиг закінчити поеми. Завершив її О. Ко-тельницький, відомий до того написаною разом з Ю. Лю-ценком поемою «Похищсппе Прозерииньї» (1795), видавши п’яту (1802) і шосту (1808) частини під назвою «Окончание Виргилиевой «Енейды», вывороченной наизнанку».

Свого часу висловлювались різні міркування про взаємини поем М. Осипова і Котляревського, зокрема й про те, що автор «Енейды» читав українську поему в рукопису. Переважна більшість дослідників і дореволюційного, і радянського часу слушно вважають, що Котляревський, знаючи «Енеїду» Вергілія і маючи «Енейду» М. Осипова за безпосередній взірець для своєї бурлескно-травестійної поеми, написав значно талановитіший твір. Крім того, слід мати на увазі не один лише конкретний твір М. Осипова, а всю сатиричну російську літературу другої половини XVIII століття, в атмосфері якої формувався письменницький хист автора української «Енеїди».

Pages: 1 2