Моздокская степ. Іде війна з фашистською Німеччиною. Я - боєць, мінометник. Я москвич, мені вісімнадцять років, другий день на передовий, місяць в армії, і я несу командирові полку «дуже відповідальний пакет». Де цей командир

- невідомо. А за невиконання завдання - розстріл. Хтось силою втягує мене в окоп. Пояснюють, що ще сто метрів, і я нарвався б на німців. Мене ведуть до командира полку. Той читає повідомлення й просить передати моєму командирові, щоб таких повідомлень більше не посилав. Я мрію про те, як прийду назад, доповім, нап’юся гарячого чаю, посплю - тепер я маю право. У нашій батареї Сашка Золотарьов, Коля Грінченко, Шонгин, Гургенидзе, командир взводу

- молодший лейтенант Коропів. Колючи Грінченко, що б він не говорив, завжди «чарівно посміхається». Шонгин - «старий солдат». Він служив у всіх арміях під час всіх воєн, але жодного разу не вистрілив, жодного разу не був поранений. Гургенидзе - маленький грузин, на носі в нього завжди висить крапелька

Учора приходила Ніна, «гарна зв’язківка», вона замужем. «А ти зовсім ще малявка, так?» - запитала вона. Прийде Ніна чи сьогодні ні?

От вона йде, поруч із нею незнайома зв’язківка. Раптом удалечині розрив. Хтось кричить: «Лягай!» Я бачу, як Ніна повільно піднімається із брудного снігу, а та, інша, лежить нерухомо. Це перша наша міна

Я втратив ложку. Є нема чим. Їм кашу щепочкой. Ми йдемо в настання. «Що в тебе з долонями?» - запитує старшина. Долоні мої в крові. «Це від мінних ящиків», - говорить Шонгин.

Сашка Золотарьов робить на паличці карбу на згадку про загиблим. На паличці вже не залишилося місця

Я приходжу в штаб полку. «А в тебе ока гарні», - говорить Ніна. Від цих слів у мене за спиною виростають крила. «Я завтра прийду до тебе, ти мені подобаєшся», - говорю я. «Я многим подобаюся, тут адже крім мене нікого й ні», - відповідає вона. Ми міняємо позиції. Їдемо на машині. Іде сніг навпіл з дощем. Ніч. Ми зупиняємося й стукаємося в якусь хату. Господарка впускає нас. Усіх укладаються спати. «Лізь до мене», - говорить із грубки тихий голос. «А ти хто?» - запитую я. «Марія Андріївна». Їй шістнадцять років. «Іди ближче», - говорить вона. «Пусти», - говорю я. «Ну й валися на свою крамницю, раз тобі з людьми тісно». Наступного дня ранить Гургенизде. «Попадалься», - смутно посміхається він. Його відправляють вгоспиталь.

Сашка Золотарьов довідається, що неподалік коштують машини із крупою, а водії сплять. «Непогано б нам по казанку відсипати», - говорить Сашка й іде до машин. На інший день комбат лає Сашку за злодійство. Я говорю, що Сашка всім роздав, а сам думаю, де він був, цей комбат, коли ми під радгоспом № 3 перший бій приймали. В училище по режиму харчувався. Я згадую, як на останніх комсомольських зборах, коли хлопчики один за іншим клялися загинути за Батьківщину, Женя, що я любив тоді, сказала: «Мені жаль вас, хлопчики. Війні потрібні мовчазні, хмурі солдати. Не треба шуміти». - «А ти?» - крикнув хтось. «Я теж піду. Тільки не буду кричати й розпинатися».

Ми - Коропів, старшина, Сашка Золотарьов і я - відправляємося на базу армії за мінометами. Ми їдемо в полуторці. По дорозі нам зустрічається дівчина в погонах старшини. Її кличуть Маша. Вона просить підвезти її в тил. Ми зупиняємося на нічліг у селі. Господарка нашого будинку дуже схожа на мою маму. Вона годує нас пирогом з наших сухарів, наливає спирту, щоб ми зігрілися. Ми лягаємо спати. З ранку сідаємо вмашину.

Ми вертаємося в штаб дивізії. Я зустрічаю Ніну. «У гості приїхав?» - запитує вона. «Тебе шукав», - відповідаю я. «Ах ти мій дорогою… От дружок теперішній. Не забув, значить?» - говорить вона. Ми обідаємо з Ніною в штабній їдальні. Говоримо про те, що було до війни, що от посередині війни в нас побачення, що я буду

чекати на неї листів. Ми виходимо з їдальні. Я касаюсь її плеча. Вона ласкаво відводить мою руку. «Не треба, - говорить вона, - так краще». Вона цілує мене в чоло й біжить у заметіль, що почалася

Ми одержуємо американський бронетранспортер. Ми їдемо на ньому й веземо бочку вина - на всю батарею. Ми вирішуємо спробувати вина. Воно ллється в казанки по шлангу для бензину й пахне бензином. Випивши, Сашка Золотарьов починає плакати й згадувати свою Клаву. Машина йде вперед. Назустріч нам біжить фігура. Це солдат. Він говорить, що «хлопців кулями побило», сімох. У живі залишилося двоє. Ми допомагаємо їм ховати вбитих

Іде бій. Раптово мене вдаряє в бік, але я живий, тільки в роті земля. Це не мене вбили, убили Шонгина. Сашка приносить зв’язку німецьких алюмінієвих ложок, але я чомусь не можу ними є

«Рама» балується», - говорить Коля. Я почуваю біль у нозі, ліве стегно в крові. Мене ранило! Як же так - не бою, нічого. Мене відвозять у медсанбат. Сестра просить у мене документи. Я дістаю їх з кишені. Слідом за ними випадає ложка. На ній видряпано «Шонгин». І коли я встиг неї підібрати? От і пам’ять про

Шонгине. У барак вносять нових поранених. Один з них злий, з мінометної. Він говорить, що всі наші вбито: і Коля, і Сашка, і комбат. Він залишився один. «Брешеш ти всі», - кричу я. «Бреше він», - говорить хтось. «Ти не слухай, - говорить сестра. - Він адже сам не свій». - «Наші вперед ідуть», - говорю я. Мені хочеться плакати й не від горя. Плач. У тебе безпечна рана, школяр. Ти ще поживеш