Двадцятого липня 1714 р. звалився найкрасивіший міст у Перу, скинувши в прірву п’ятьох подорожан. Катастрофа надзвичайно вразила перуанців: міст короля Людовика Святого здавався чимсь непорушним, існуючим вічно. Але хоча вражені були всі, тільки одна людина, брат Юнипер, рудий монах-францисканець, випадково оказавшийся свідком катастрофи, доглянув у цій трагедії якийсь Задум. Чому саме ці п’ятеро? - задався він питанням. Або наше життя випадкове й тоді випадкова наша смерть, або й у житті, і в смерті наший закладений План. І брат Юнипер прийняв рішення:

проникнути в таємницю життів цих п’ятьох і розгадати причини їх загибелі

Єдиною пристрастю однієї з жертв - маркізи де Монтемайор (особу вигадане) - була її дочка, дена Клараа, що маркіза любила до самозабуття. Але дочка не успадкувала палкості матері: вона була холодна й інтелектуальна, нав’язливе обожнювання маркізи стомлювало неї. Із всіх претендентів на її руку дена Клара вибрала того, з ким стояло виїхати Виспанию.

Залишившись одна, маркіза усе більше замикалася в собі, ведучи нескінченні діалоги з обожненою дочкою. Єдиною відрадою для неї стали листа, які вона щомісяця, із черговою оказією, відправляла в Іспанію. Щоб бути цікавої для дочки, маркіза вправляла своє око в спостережливості й спілкувалася із самими блискучими співрозмовниками, вигострюючи стиль. Дочка ж тільки мигцем переглядала листа матері, і збереженням їх, що стали згодом пам’ятниками іспанської літератури того часу й хрестоматійних текстів для школярів, людство зобов’язане зятеві маркізи

Іноді маркізі спадало на думку, що вона грішна й що її величезна любов затьмарена тиранством, - адже вона любить дочку не заради її, а заради себе. Але спокуса завжди перемагала: вона хотіла, щоб дочка належала тільки їй, хотіла почути від її слова: «Ти краща з матерів». Занурена цілком у себе, маркіза навіть не помітила, як один раз у театрі при великому скупченні народу популярна акторка Перикола проспівала куплети, у яких відверто знущалася з неї. Написавши ж черговий лист дочки, маркіза на кілька днів забувалася в алкогольному сп’янінні

Постійним свідком цих важких годин маркізи була її юна компаньйонка Пепита - ще одна жертва трагедії на мосту. Цю чисту душею сироту, що виховувався при монастирі, ігуменя мати Марія дель Пилар відправила в служіння до маркізи, щоб та осягла закони вищого світла. Цю дівчинку ігуменя виховувала особливо ретельно, готовлячи собі заміну. Сама мати Марія цілком віддавала себе служінню іншим і, бачачи в дівчинці неабияку волю й силу характеру, радувалася, що їсти кому передати свій життєвий і духовний досвід. Але навіть вихованої в бездоганному підпорядкуванні, Пепите було важко жити в палаці маркізи, що, поглинена цілком думками про дочку, не бачила ні користі слуг, ні відкритого їхнього злодійства. На Пепиту маркіза майже не обертала уваги

Звістка про те, що дочка незабаром стане матір’ю, повалило маркізові в неймовірне хвилювання. Вона робить паломництво до однієї із християнських святинь у Перу, взявши із собою Пепиту. Там, истово помолившись у церкви, маркіза вертається на постоялий двір, де випадково читає лист, написаний Пепитой до ігумені. Дівчинка розповідає в ньому, як їй важко в палаці, як хочеться хоч на день повернутися в монастир і побить зі своєю дорогою наставницею

Простота думок і почуттів дівчинки викликає сум’яття в душі маркізи. Їй раптом відкрилося, що вона ніколи не була з дочкою самої собою - їй завжди хотілося подобатися. Маркіза негайно сідає писати свій перший теперішній лист дочки, не думаючи про те, щоб зробити враження, і не піклуючись про вишуканість зворотів мовлення, - перший корявий досвід мужності. А потім, піднявшись через стіл, вимовляє: «Дозволь мені тепер жити. Дозволь почати всі спочатку». Коли ж вони рушили в дорогу назад, їх осягло вже відоме нещастя

Третій загиблий, Эстебан, був вихованцем усе тієї ж Марії дель Пилар; його разом із братом-близнюком Мануэлем у раннім дитинстві підкинули до воріт монастиря. Коли брати виросли, то оселилися в місті, однак у міру необхідності виконували в монастирі різні роботи. Крім того, вони опанували ремеслом переписувачів. Брати практично не розставалися, кожний знав думки й бажання іншого. Символом їхньої повної тотожності був винайдений ними мова, на якому вони висловлювалися між собою

Першою тінню, що затьмарила їхній сполучник, стала любов Мануэля до жінки. Брати часто переписували ролі для акторів театру, і якось раз Перикола звернулася до Мануэлю із проханням написати під її диктування лист. Воно виявилося любовним, і згодом Перикола неодноразово прибігала до послуг юнака, причому адресати, як правило, були різними. Хоча про взаємність і помишлять було нема чого, Мануэль закохався в акторку без пам’яті. Однак, побачивши, як страждає Эстебан, що вважає, що йому знайшли заміну, Мануэль вирішує припинити всі відносини з акторкою й постаратися викинути її з пам’яті

Через деякий час Мануэль ушкоджує ногу. Бездарний лікар не зауважує зараження, що почалося, крові, і, промучившись кілька днів, юнак умирає. Перед смертю в гарячці він багато говорить про свою любов до Периколе й проклинає Эстебана за те, що той устав між ним і його любов’ю

Після смерті брата Эстебан видає себе за Мануэля - нікому, навіть найближчому на світі людині - матері-ігумені, не відкриває він правди. Мати Марія дель Пилар подовгу молить Бога, щоб той ниспослал спокій душі юнака, що після похорону скитается на околицях міста з божевільними, палаючими як вугілля очами. Нарешті неї осіняє думка звернутися до капітана Альварадо, шляхетному мандрівникові, до якого брати завжди харчували глибоку повагу

Эстебан погоджується піти в плавання при одній умові: капітан повинен виплатити йому все платня вперед, щоб він міг купити на ці гроші подарунок матері-ігумені й від себе й від покійного брата. Капітан згодний, і вони відправляються в Ліму. У моста Людовика Святого капітан спускається вниз доглянути за переправлянням товарів, а Эстебан іде по пішохідному мосту й падає разом з ним впропасть.

Загиблий хлопчик, дон Хаиме, був сином акторки Периколи, прижитим нею від зв’язку з віце-королем Перу, а його дядько, що супроводжував, Пио - її давнім іншому, майже батьком. Дядько Пио - усі називали його саме так - походив з гарної кастильской сім’ї, але рано втік з будинку, тому що мав характер авантюриста. За своє життя він перемінив десятки професій, завжди переслідуючи, однак, три мети - у будь-якій ситуації залишатися незалежним, перебувати біля прекрасних жінок (сам дядько Пио був дурний собою) і бути ближче до людей мистецтва

Периколу дядько Пио підібрав у буквальному значенні слова на вулиці, де та розспівувала пісні в суспільстві бродячих акторів. Тоді в голові дядька Пио зародилася думка стати для голосистого дівчиська Пигмалионом. Він возився з нею, як теперішній батько: навчив гарних манер, дикції; читав з нею книги, водив у театр. Перикола (тоді її ще кликали Камилой) всім серцем прив’язалася до наставника й просто боготворила його.

Згодом довгорукий, голенастий підліток перетворився в незвичайну красуню, і це потрясло дядька Пио, як потрясли його і її успіхи як акторки. Він почував точність і велич гри Периколи й, подовгу займаючись із нею, аналізував відтінки її виконання, іноді дозволяючи собі навіть критикові. І Перикола слухала його з увагою, тому що так само, як і він, прагнула ксовершенству.

В акторки було багато шанувальників і романів, а від віце-короля, з яким у неї був тривалий зв’язок, вона прижила трьох дітей. До жаху дядька Пио, інтерес Периколи до театру починає потроху вгасати. Їй раптом схотілося стати респектабельною дамою, вона навіть домоглася узаконення своїх дітей. Хаиме успадкував від батька схильність судорогам - цьому синові Перикола приділяла увагу більше, ніж іншим

Pages: 1 2