Анкифиев Іван - конармеец, повозочный Ревтрибуналу, що одержує наказ відвезти в Рівне диякона Івана Агєєва, що симулює глухоту (оповідання “Иваны”). Відносини героїв-тезок засновані на абсурдному сполученні пещення й ненависті. Анкифиев періодично стріляє в диякона над вухом з револьвера, щоб викрити симулянта й мати привід убити його. Від пострілів диякон дійсно починає погано чути; він розуміє, що навряд чи доїде живим до Рівне, про що й говорить Лютову. Надалі Анкифиев, незважаючи на важке поранення, залишається в ладі (”Чесники”). Після бою при Чесниках він обвинувачує Л готова в тім, що той іде в атаку з незарядженим наганом (”Після бою”); падаючи па землю в припадку, Акинфмев розбиває особу. Аполлінарій (Аполек) - старий чернець, художник-іконописець.

Тридцять років тому (”Пан Аполек”) він з’явився в Новоград-Волинський разом із приятелем, сліпим музикантом Готфридом, і одержав замовлення на розпис нового костьолу. Персонажам ікон Анкифиев надає риси городян, внаслідок чого його обвинувачують у богохульстві: протягом тридцяти років триває війна між церквою й богомазом, що “робить у святі” реальних людей. Парафіяни захищають Анкифиева, і церковникам не вдається знищити його розпису. У бесіді з Лютовым Анкифий викладає “щирі” версії агиографических сюжетів, надаючи їм такий же побутовий колорит, як і своїй іконам

Оповідання Анкмфиева суворо засуджує костьольний служка пан Робацкий. Надалі (”У Святого Валента”) Лготов бачить розпису Анкифиева в костьолі Берестечка; манера художника характеризується як “зваблива точка зору на смертні страждання синів людських”. Афопька Виду - конармеец-взводний, котрого Лютоп спочатку називає свої! іншому. “в оповіданні “Шлях і Броди” Анкифиев розповідає йому притчу про бджолу, що не захотіла вжалити Христа, після чого заявляє, що бджоли повинні перетерпіти мучення війни, тому що вона ведеться п для їхньої користі. Після цього Анкпфий співає пісню про лоша по ім’ю Джигіт, що довіз подъесаула, свого хазяїна, на небо, однак той кинувся забутого на землі штофа горілки п “заплакало про марність своїх зусиль”. Побачивши, що Лютоп не: може застрелити смертельно пораненого телефоніста Долгушова, щоб припинити його мучення (”Смерть Долгушо-Ва”), Анкифиев сам робить це, після чого починає ставитися до Лютову з ненавистю за його слабість і відсутність, на думку Анкифиева, щирого милосердя; намагається застрелити Лготова, але йому перешкоджає повозочный Грищук.

В оповіданні “Афопька Виду” козаки взводу Анкифиева “для сміху” січуть батогами піших ополченців. Незабаром у перестрілці вбивають збираючи Апкнфиева; ранком герой зникає й відсутній кілька тижнів, добуваючи нового коня. Коли дивізія вступає в Берестечко, назустріч їй виїжджає Апкпфиев па рослому жеребці; за цей час Анкифиев втратив одне око. Потім герой “гуляє”: п’яний, розбиває в костьолі раку з мощами святого п намагається грати на органі, акомпануючи своїм пісням (”У Святого Валента”). Балмашев Микита - конармеец. В оповіданні “Сіль” - герой-оповідач, автор листа в редакцію, присвяченого темі “несвідомості жінок, які нам шкідливі”. На станції Фастів бійці з конармейского ешелону відбиваються від численних мішечників, що везуть сіль н що намагаються сісти в поїзд; однак Балмашев жалує одну з жінок, па руках якої немовля, і саджає неї у вагон, причому переконує бійців не насилувати її. Однак через якийсь час Балмашев догадується, що жінка обдурила їх, а в її згортку - “добрий пудовик солі”. Ображений низькістю жінки, що бійці “підняли як працюючу матір у республіці”, Балмашев спочатку викидає її на ходу з вагона, а потім, почуваючи, що це недостатнє покарання, убиває із гвинтівки. Лист Балмашева завершується клятвою від імені бійців другого взводу “нещадно надходити з усіма зрадниками”.

В оповіданні “Зрада” Балмашев - герой-оповідач, автор заяви слідчому, у якому оповідає про те, як разом з однополчанами Головицыным і Кущовим потрапив в Ы-Ы-..ский госпіталь у містечку Козине. На речення доктора Явейна здати зброя, прийняти ванну й переодягтися в лікарняний одяг бійці відмовляють і починають вести еебя як в облозі. Однак через тиждень вони, від ран і перевтоми, втрачають пильність, і “немилосердним доглядальницям” вдається їх роззброїти й переодягти.

Звертання зі скаргою до пре-дуревкома Бойдерману залишається безрезультатним, і тоді конармейцы на площі перед госпіталем обеззброюють міліціонера й з його нагана стріляють по стеклах лікарняної комори. Через чотири дні після этого один з них - Кущів - “повинен був померти від своєї хвороби”. Поводження всіх навколишніх Валмашев кваліфікує як зраду, про що із тривогою заявляє слідчому. Брацлавский Ілля - син житомирського рабина Марнотрат;гл:> Брацлавекого; уперше Лютов вітрі-чается з ним у будинку батька (”Рабби”): це юнак “з могутнім чолом Спинозы, з хирлявою особою черниці”, вона демонстративно курить у присутності що моляться, його називають “проклятим сином, непокірливим сином”. Через якийсь час він іде з будинку, вступає в партію й стає командиром полку (”Син рабби”); коли фронт прорваний, полк Балмашева розбитий, а сам герой умирає від тифу

Галин - один зі співробітників газети “Червоний кавалерист”, “вузький у плечах, блідий і сліпий”, закоханий і пралю Ирину. Він говорить їй про російську історію, однак Ирина йде спати з кухарем Василем, “залишивши Галина наодинці з місяцем”. Підкреслена кволість персонажа різко контрастує з волі, що проявляється їм силоміць: він називає Лютова “слиньком” і говорить про “політичне виховання Нерпою Кінної” - у той час як із дверей, що відкрилися, кухні “витикаються в прохолодь” ноги Ирины й Василя

Гедалп - герой однойменного оповідання, старий сліпий єврей-філософ, хазяїн крамнички в Житомирі. У бесіді з Люто-Вым він виражає готовність прийняти революцію, але ремствує, що в пий багато насильства й мало “добрих людей”. Гедали мріє про “Інтернаціонал добрих людей”; він не може зрозуміти різницю між революцією й контрреволюцією, оскільки та й інша несуть із собою смерть

Дьяков - начальник кінського запасу дивізії, що був цирковий атлет. Коли конармейцы насильно міняють своїх змучених коней па більше свіжих селянських (”Начальник конзапаса”), мужики протестують: один з них говорить Д., що доставшаяся йому “в обмін” кінь не може навіть устати. Тоді Дьяков, якому доданий романтично-театральний вигляд (чорний плащ і срібні лампаси уздовж червоних шаровар), підходить до коневі, і та, відчувши “умілу силу, що минала від цього сивого, квітучого й молодецького Ромео”, незбагненним чином піднімається на ноги

Конкин - герой однойменного оповідання, що був “музичного ексцентрика п салонний черевомовець із міста Нижнього”, нині “політичний комісар Ы-Ы-..ской кавбригады й троєкратний кавалер ордена Червоного Прапора”.

На привалі він “з повсякчасним своїм блазенством” розповідає, як один раз, поранений під час бою, переслідував польського генерала, що ще двічі ранив його. Однак Конкин наздоганяє поляка й умовляє здатися; той відмовляється здатися нижньому чипу, не вірячи, що перед ним - “вищий начальник”. Тоді Кок-шш “але старинці” - не відкриваючи рота - матерно лає старого. Довідавшись, що Конкин - комісар і комуніст, генерал просить героя зарубати його, що той і робить; при цьому сам Конкин уже майже непритомніє від втрати крові

Курдюків Василь - конармеец, хлопчик експедиції Политотдела, що диктує Лютову лист до матері (”Лист”), » якому безпристрасно оповідає про долю свого брата Федора - червоноармійця, по-звірячому вбитого їхнім батьком, Тимофієм Родіоновичем Курдюковым - командиром роти в Денікіна; Тимофій катує й самого Курдюкова, але тому вдається бігти. Він добирається у Воронеж до іншого брата - Семенові, командирові полку в Будьонного. Разом з ним Василь відправляється в Майкоп, де Семен, маючи авторитет, одержує у своє розпорядження батька, узятого в полон разом з іншими денікінцями, піддає його жорстокому пороттю, а потім убиває. Курдюкова, що диктує лист, більше, ніж долі батька й братів, хвилює доля його залишеного збираючи Степанка. Закінчивши диктувати, Василь показує Лютову фотографію своєї сім’ї - Тимофія “із блискаючим поглядом безбарвних і безглуздих очей”, “дивовижно величезних, тупих, широковидих, банькуватих” Федора й Семена й “крихітної селянки з хирлявими світлими й соромливими рисами особи” - матері, що адресований лист

Левка - конармеец, кучері начдива, що були цирковий артист. В оповіданні “Удова” Л. просить Сашку - “полкову дружину” командира полку Шевелева - віддатися йому (сам Шевелев смертельно поранений). Комполка дає Сашке й Левке останні розпорядження; як тільки він умирає, Левка вимагає в “удови”, щоб та виконала наказ і відіслала матері Шевелева його “одяг, сподники, орден”; у відповідь на слова Сашки про несвоєчасність цієї розмови Левка розбиває їй кулаком особа, щоб “пам’ятала пам’ять” покійного

Pages: 1 2