Тлумачення автором подій з вершини прожитих літ. Спостерігаємо як чітке розмежування свідомості автора-наратора й автора-героя: «Але це тепер я така мудра, а тоді ж я була далеко не такою» [4, 7]; «Це тепер я розумію. А коли тобі сімнадцять…» [5, 63]; «І зараз я сама думаю… Яка ж я все-таки була дурна!» [5, 82]; «В нашу епоху я б сказала…, але тоді я нічого такого не знала» [5, 64]. Так і їх переплетення: «Зрештою, сумніваюся, щоб усі ці думки тоді пропливали в мене в голові. Мабуть, це вже я заднім числом приписую їх собі» [5, 75]; «Може, переношу на нас тодішніх свої теперішні почуття…» [5, 88].

В. Лопата, пригадуючи страхіття воєнних років, звертається до своїх близьких і рідних зі словами, які не міг сказати тоді, під час розгортання цих подій, з огляду на свій малечий вік: «Я низько схиляю голову перед вашим стражданням і терпінням… Я люблю і жалію вас…» [9, 76]. Із відстані часу автор озирається в минуле й підсумовує: «Зараз я бачу, як важко, як убого ми жили тоді, яке нещасливе страшне дитинство випало нам…» [9, 133].

Подвійне бачення зображеного має місце й у спогадах Я. Голуб про батька. Наприклад, пригадуючи першу серйозну розмову з татом після 21-річної розлуки, авторка не приховує своїх ідеологічних міркувань. Варто навести цю цитату. «Одне з перших запитань тата було: «Як ти ставишся, Ярино, до покійника?» (тобто Сталіна). Я відповіла, що остаточно для себе ще не визначила: звикла до того, що всі бачать у ньому генія. Але, мабуть, він був дуже жорстоким генієм. Батько зареготав. Зауважу, що ця розмова велася навесні 1956 року, тобто ще не відбувся навіть ХХ з’їзд КПРС і культ особи ще не був розвінчений. Та Антоненкові-Давидовичу Вже тоді все було Цілком ясно. Він запитав мене знову: «А як ти пояснюєш те, що твій батько і багато таких, як я, зовсім невинних людей, опинилися в тюрмах, загинули в таборах?» Я відповіла, що така була їхня трагічна доля: вони потрапили під колеса історії. Але чи не перебільшує батько кількість цих жертв? Тато сказав: «Уся чесна українська інтелігенція загинула під отими «колесами». Я суто випадково залишився живий» [3, 128]. І вже із сьогодення Я. Голуб зазначає: «Наші розмови потроху відкривали мені очі» [3, 128].

Говорячи про минуле, автор документально-художнього твору не може перебувати в межах одного часового виміру. «Будь-яка подія,

Кожна чергова зустріч із реальним героєм неодмінно викликає певні асоціації мемуариста. Вишиковується новий ланцюг спогадів, який вбирає в себе те, що було раніше і те, що повинно відбутися набагато пізніше» [1, 37]. Тож існування різних часових вимірів і асоціативність мислення також є особливостями документально-художньої прози. Це яскраво демонструють мемуарні твори В. Лопати, Ю. Андрухо-вича, А. Дімарова, В. Сокола, Я. Голуб, Г. Гордасевич.

Різні часові виміри та асоціативність мислення властиві також творам художньої біографії. Відмінність полягає в тому, що в мемуаристиці цей процес відбувається неусвідомлено (цьому сприяють закони пам’яті та психологічні особливості автора). А у творах художньої біографії переплетення різних часових пластів є реалізацією авторського задуму й відбувається цілком усвідомлено.

У біографічній повісті «Дійство у п’ятому вимірі» Б. Певного реальні існуючі події становлять лише лічені хвилини: ув’язненого виводять з камери – це початок твору; М. Бойчука привели на тюремне подвір’я для здійснення вироку – це кінець оповіді. А між цими двома моментами – життя митця, відтворене у спогадах, діалогах, мареннях. Переплетення різних часових вимірів у цьому творі – це своєрідність його композиційної будови.

Наявність різних часових шарів притаманна й біографічному роману М. Красуцького «Довга дорога вночі». Твір відзначається оригінальним початком: суворий колимський пейзаж, символічний епізод про дику вовчу зграю, яка напала на колону стомлених в’язнів. Далі заінтригованому читачеві пропонується хронологічно послідовна (з певною уривчастістю) оповідь про життя М. Годованця на Колимі, паралельно із зображенням існування сім’ї байкаря під час його заслання. Інколи в сюжет уплітається давноминулий час, або, навпаки, автор забігає наперед. Запропонована зміна хронотопів оживлює сприймання твору, динамізує читацьку уяву. Автор свідомо обрав таку форму викладення матеріалу, адже він міг просто в хронологічній послідовності, за законами творення художньої біографії, зобразити життєвий шлях байкаря від дитинства до старості.

Життєпис «Вольтер» В. Коптилова побудовано за хронологічним принципом, проте іноді автор відступає від прямої лінії оповіді й подає короткі коментарі та пояснення. Така структура викладення

Матеріалу становить собою переплетення різних часових вимірів навколо хронологічно послідовної вісі оповіді.

В апокрифічній повісті «Суд» Г. Штоня часові виміри набувають значних зсувів і складних переплетень. Ісус Христос постає перед читачем нашим сучасником за комп’ютером з «небесноподібним екраном». Цей вимір часу – сьогодення – автор інтерпретує як третє оземлення Сина Божого. Повість написана від першої особи, тобто від імені самого Ісуса, який пригадує історію свою і всього християнства. Наголосимо, що сповідальна форма життєпису в українській літературі трапляється рідко («Сповідь на вершині» І. Муратова, «Я, Богдан (Сповідь у славі)» П. Загребельного), оскільки художнім біографіям переважно притаманна манера викладу матеріалу від третьої особи. Перебіг подій у Г. Штоня зображено згідно з євангельськими оповідями з частковими відхиленнями, проте спогади Сина Божого, як і будь-які спогади, мають порушену хронологію: герой забігає наперед, зазирає в майбутнє. Є цьому й певне пояснення: «Різниці між згадкою і життям не існує. Принаймні для мене» [15, 40]. Повість починається з розп’яття і закінчується знову ж Голгофою. Деякі ключові моменти Нового Завіту (переважно це епізоди з початку священної історії) взагалі оминаються: благовіщення, пророцтво, народження, поклоніння волхвів. Подано лише єдиний епізод із дитинства (мати привела Ісуса на зібрання фарисеїв у храмі Соломона). Особливості композиційної будови повісті свідчать про оригінальний авторський підхід до висвітлення Святого Письма взагалі й постаті Сина Божого зокрема. Г. Штонь не єдиний пропонує неканонічне, оригінальне тлумачення Книги Книг у форматі сучасної художньої біографії. Додамо сюди «Перерване Євангеліє» К. Петрова, «Євангеліє від Ісуса» Ж. Сарамаго, «Код да Вінчі» Д. Брауна.

Відтворюючи конкретну історичну подію або справжню людську долю, документальний твір водночас має й ширше узагальнювальне значення, виражає авторську концепцію. Тож наступним важливим жанровим параметром документалістики є її концептуальність, тобто «образне втілення письменником у своєму творі певного погляду на дійсність» [1, 38]. Власну концепцію навколишньої дійсності автор реалізує шляхом добору фактів, композиційного розміщення матеріалу та його естетичного освоєння.

Індивідуальність сприйняття, уміння бачити глибше від інших – важлива ознака будь-якого літературного таланту. Але виявлення індивідуальності в документально-художній творчості набуває особливого значення. Художній документалізм ставить за мету не будувати вигадку на основі факту, а художньо переосмислювати сам факт. Цю своєрідність документалістики пов’язують з посиленням органічного зв’язку науки й мистецтва, поєднанні елементів наукової і художньої творчості. Названа особливість є ще одним параметром теоретичної моделі документально-художніх творів.

Pages: 1 2 3 4 5 6