Ось   і перегорнена   остання   сторінка поеми Т. Г. Шевченка «Наймичка». Чому  ж тоді звучать і звучать в серці слова:

• Прости мене, мій синочку,
• Нехрещений сину.
• Не я тебе хреститиму,
• На лиху годину
• Чужі люди хреститимуть…

На мою думку, ця поема з усіх, присвячених трагічній долі української жінки, найпрекрасніша і найсвітліша. На відміну від «Катерини», де мати покидає напризволяще свого сина, гине, не зумівши” пережити своє горе, наймичка Ганна своє життя віддає синові.

Любов матері до своїх дітей завжди жертовна. Молодість, силу - все віддає жінка своїм дітям. Усе життя пробувши наймичкою в сім’ї, де виховувався Марко, караючись і оплакуючи долю. Ганна зробила ;. все, шоб бути біля сина. Великим співчуттям і повагою до наймички : сповнені рядки:

• Наймичка… Свою долю проклинає,
• Тяжко, важко плаче,
• І ніхто того не чує,
• Не знає й не бачить,
• Опріч Марка маленького.

Та Марко, омитий сльозами матері, не знає, чого вона так його цілує, сама не з’їсть, не вип’є, його нагодує. «Вона чує з тії хати, як дитина дише». Тільки Марком живе і снить Ганна. Ця тема зворушує своєю високою і трагічною красою. А кінець поеми по-справжньому вражає. Ганна занедужала. Тяжко помирати в чужій хаті зі страшною таємницею в душі. Пильно-пильно, назавжди прощаючись, подивилася на сина мати, сльози покотилися із засмучених очей:

• Прости мене.
• Я каралась
• Весь вік в чужій хаті…
• Прости мене, мій синочку!
• Я… я твоя мати.

Земля задрижала в цю хвилину. Навіть вона не в змозі була витримати страшні страждання, які випали на долю цієї жінки. «Наймичка» - моя найулюбленіша поема. Дивний, трагічний і прекрасний світ Шевченкової поеми не залишає байдужим нікого. Раз прозвучавши, залишається вона в серці тихим смутком, щем-іюю тремтячою нотою. Невелика за розміром ця поема, та безкінечна Глибиною людських переживань. Занадто пізно дізнався Марко, хто його мати, непоправно пізно Ганна відкрила свою душу синові. Так і юстається ця пауза болем у серці. Болем, який очищає і возвеличує июдську душу.