З кінця XI століття у Київській Русі стало з’являтися багато житійних творів. Ченці Печерського монастиря, шо були зацікавлені у створенні своєрідної церковної історії обителі, склали збірник оповідань про заснування монастиря і його перших діячів. Цей збірник увійшов в історію літератури під назвою «Київсько-Печерського патерика» і мав важливе суспільно-громадське значення. Його основна частина склалася у 20-х роках ХІП століття з легендарних переказів, а остаточно оформилася в посланнях Симона, єпископа Володимирського і Суздальського, до ченця Київсько-Пе-черського монастиря Полікарпа та в посланнях останнього до печер-ського ігумена Акіндіана. На невдоволення Полікарпа своїм становищем простого монаха Симон пише відповідь-послання, де викриває честолюбність і ще додає дев’ять окремих оповідань про печерських чудотворців та повість про побудову головної церкви.

Полікарп у відповідь на це надсилає ігумену Акіндіану своє послання, яке теж супроводжувалося додатком з одинадцяти оповідань про печерських подвижників. У середині XIII ст. житійні оповідання, написані Симоном і Полікарпом, були об’єднані в окремий збірник - так виник «Київсько-Печерський патерик», який протягом кількох століть був однією з найпопулярніших книг. У ньому ми зустрічаємо і фантастичні, містичні сподівання, побудовані на казковій основі, і розповіді про різні історичні події, політичне життя, монастирський побут, про взаємини між монастирем і князівською владою.

«Київсько-Печерський патери,к» наш видатний історик Михайло Грушевський назвав «золотою книгою українського письменного люду» і поставив його в один ряд з «Кобзарем» Тараса Шевченка.