Російські князі в перші роки після навали були зайняті більше відновленням своїх розгромлених князівств і розподілом князівських столів, чим проблемою встановлення яких-небудь відносин зі збіглими за межі російських земель завойовниками.

Видимо, повної єдності в Північно-Східній Русі по цьому питанню не було. Сильні й багаті міста на північно-західній і західній окраїнах, не подвергшиеся татарському розгрому (Новгород, Псков, Полоцьк, Мінськ, Вітебськ, Смоленськ), виступали проти визнання залежності від ординських ханів.

Північно-Західної Русі, що виступала проти підпорядкування ординському ханові, протистояло угруповання ростовських князів: Володимир Костянтинович Углицкий, Борис Василькович Ростовський, Гліб Василькович Бєлозерський, Василь Всеволодович Ярославський. Їхнього князівства порівняно мало постраждали від навали Батия: Ростов і Углич здалися без бою й не були, імовірно, Зруйновані татарами, а до Белоозера завойовники взагалі не доходили. Деякі міста Ростовської землі ще під час навали налагодили, імовірно, якісь відносини із завойовниками.

Існування двох угруповань - північно-західної, що виступала проти визнання залежності від Орди, і ростовської, що відмінювалася до встановлення мирних відносин із завойовниками,- багато в чому визначало політикові великого володимирського князя. Ця політика в перше десятиліття після навали Батия була двоїстою. З одного боку, більша частина Північно-Східної Русі була спустошена навалою й уже не мала сил для відкритого опору завойовникам, що робило неминучим визнання, хоча б формальне, залежності від золотоордынских ханів. Не можна не враховувати й тої обставини, що добровільне визнання влади ординського хана забезпечувало особисто великому князеві певні переваги в боротьбі за підпорядкування своєму впливу інших російських князів. У випадку ж відмови Ярослава Всеволодовича з’явитися в Орду великокнязівський стіл міг за підтримкою Батия перейти до іншого, більше згідливому князеві. З іншого боку, існування сильної опозиції ординської влади в Північно-Західній Русі й кількаразові обіцянки західною дипломатією військової допомоги проти монголо-татар могли будити надію за певних умов протистояти домаганням завойовників. Крім того, великий князь не міг не зважати на антитатарські настрої народних мас, які неодноразово виступали проти іноземного ярма.

Все це привело до того, що великі володимирські князі після формального визнання влади золотоордынских ханів намагалися виступити проти монголо-татарського панування, і факт визнання цієї влади ще не означав у дійсності встановлення над країною іноземного ярма. Перше десятиліття після навали є періодом, коли іноземне ярмо ще тільки оформлялося, і в країні перемагали сили, що підтримували татарське панування.

Установлення відносин великого володимирського князя з Ордою погано висвітлюється в джерелах. Суздальський літописець просто повідомляє під 1243 р., що «великыи князь Ярослав поеха в Татари до Батыеви, а сина свого Костянтина посла до Канови. Батий же майже Ярослава великого честю, і чоловіки його, і відпусти й рік йому: "Ярославі, буди ти старій всім князем у Російському языце". Ярослав же възвратися у свою землю з великою честю». Визнавши верховну владу хана й пожертвувавши на користь монголо-татарських феодалів частина феодальної ренти (у формі «ординського виходу»), російські князі одержували відомі гарантії від повторення навали й зберігали свої «столи» і влада над пригнобленими класами. Недоторканної залишилася для феодалів можливість експлуатувати феодально-феодально-залежне населення. Зберігши пануюче положення й апарат влади, феодали могли перекласти на плечі народних мас основну вагу іноземного ярма (як це й відбулося згодом). Крім того, в умовах феодальної роздробленості й князівських усобиц визнання верховної влади хана забезпечувало князям певні переваги в боротьбі за князівські «столи»: князі, що виступали проти влади хана, ризикували втратитися своїх князювань, які переходили за допомогою татар до більше «далекоглядного» суперникам. Ординські хани, у свою чергу, були зацікавлені в угоді з місцевими князями, тому що одержували в особі місцевої князівської адміністрації додаткове знаряддя для підтримки свого панування над народними масами. Політика угоди з місцевими феодалами за умови визнання верховної влади хана й сплати данини була звичайної в політичній практиці монголо-татар.

Політикові угоди із завойовниками підтримувала православна церква. Крім причин, загальних для всього класу феодалів, на позицію церковників дуже впливала звичайна для монголів політика залучення на свою сторону місцевого духівництва шляхом повної віротерпимості, тарханів, звільнення від данини й т. д. Не менш важливим для пояснення позиції православної церкви стосовно ординських ханів представляється та обставина, що церковники дуже підозріло стежили за переговорами антитатарського угруповання князів з папською курією, бачачи в союзі з католицькими державами реальну погрозу своїм доходам і привілейованому положенню. Церква не тільки підтримувала політикові феодалів, спрямовану на встановлення мирних відносин з татарами, але й ідеологічно обґрунтовувала влада ординського хана над російськими землями, проголошуючи її божественне походження. Саме таке трактування татарської влади містить відоме «Житіє Михайла Чернігівського», церковний автор якого вкладає у вуста святого мученика князя Михайла такі слова: «Тобе цесареві, кланяюся, понеже ти Бог поруцел світла цього».

Нарешті, не можна не враховувати й тої обставини, що сили, що виступили за мирні відносини з татарами, очолювалися таким популярним князем, як Олександр Ярославович Невський. У боротьбі проти Андрія Ярославовича, якого легко можна було обвинуватити в «зраді» ханові, для Олександра відкривалася єдина можливість повернути принадлежавший йому по старшинству великокнязівський стіл. Якщо Андрій Ярославович опирався на антитатарські сили, то Олександр, природно, міг відняти в нього великокнязівський стіл тільки за допомогою Орди.

Необхідно відзначити, втім, що в залученні «поганих» до міжусобної боротьби князів не було для того часу нічого виняткового, нічого суперечній феодальній етиці й звичайній практиці межкняжеских відносин.

У результаті сили Північно-Східної Русі перед «Неврюевой раттю» виявилися роздробленими. Значна частина феодалів, «духовн і світських, не підтримала спробу великого князя відкрито виступити проти Орди, що визначило невдачу цього виступу. Ординський хан був незадоволений занадто самостійною політикою великого князя Андрія Ярославовича. На великоханском престолі в Монголії в цей час уже сидів Монкэ, ставленик Батия, і центрально-монгольська адміністрація, що раніше сприяла твердженню Андрія на великому князюванні, більше не підтримувала його. Тому, коли Олександр Ярославович в 1252 р. приїхав в Орду «шукати» велике князювання, йому був зроблений самий прихильний прийом. Проти великого князя Андрія була спрямована сильна монголо-татарська «рать» царевича Неврюя.

Татарське військо рушило в 1252 р. проти непокірливого великого князя. Андрій Ярославович намагався організувати опір. Софійський перший літопис повідомляє, що татари «під Владимерем бродиша Клязму», «поидоша до граду Переяславлю ; таящеся», і під Переяславлем «срете ихъ великыи князь Андрій съ своїми полкы, і сразишася шпалери полци, і бысть січа велика». Великокнязівське військо, до якого прийшли на допомогу тільки тверские дружини з воєводою Жирославом, після запеклої битви «поганими побежедени быша». Жоден із князів ростовського угруповання в битві не брав участь; про їх у зв’язку із цими подіями літопису взагалі умовчують. Крім Переяславского князівства, що стало ареною битви й переслідування розбитих полків великого князя, татарська рать розгромила тільки Суздаль, «отчину» Андрія. «Неврюева рать» зіграла значну роль у встановленні монголо-татарського ярма над Північно-Східною Руссю; вона принесла остаточну перемогу князям, які стояли за примирення із завойовниками, за підпорядкування влади ординського хана (звичайно, забезпечивши при цьому свої власні класові інтереси).

Поразка антитатарського угруповання привело до того, що протягом тривалого періоду (по суті, аж до піднесення Москви) жодне з північно-східних російських князівств уже не моглася стати організаційним центром для боротьби із завойовниками. Це послужило основною причиною відділення від Володимиро-Суздальської Русі, завойованої монголо-татарами, російських земель на західній окраїні (Полоцька, Смоленська, Вітебська й ін.)

Цит по: Каргалов В. В. Зовнішньополітичні Фактори розвитку феодальної Русі. // Хрестоматія по історії Росії. Т.1. М., 1994. С. 105-109.