Це щось таке з давнини, коли ще жив Шевченко, або коли ще козацька вольниця гуляла по Запоріжжі. А може це зображення на картині сліпого дідуся з кобзою в руках, а поруч із ним - хлопчика-поводиря. Якось ми з мамою гуляли в саду Шевченко й побачили юрбу людей біля крамниці на центральній алеї. Люди оточили якогось чоловіка й мовчачи слухали. Ми підійшли ближче, на крамниці сидів незрячий чоловік, грав на бандурі й тихому голосі співав сумну пісню. Люди слухали цю пісню, і в багатьох з’являлися на очах сльози - таке враження вона робила на людей. Мене вразила й сама пісня й те, як люди слухали. А мама сказала мені: «Кобзарі співають душею, тому їх чують, а не просто слухають».

Здавалося б, у сучасному світі немає місця ліричній народній пісні. Аж ніяк не хочу прибігати до протиставлень, тому що це буде неправильно з історичної точки зору. Кожна епоха має свої пісенні традиції, у яких відбиваються ритми життя суспільства. І в кожній епосі відбувається певний відбір пісенних скарбів, які бережуть і передають нащадкам. Народна пісня - це свято душі, а сучасні ритми - це відпочинок тіла

Тому вже нікого не дивує, що з’являються вокальні ансамблі, що виконують пісні на автентичні тексти

У нинішній час відродження української культури народна пісня займає своє історичне місце - доповнює й збільшує культурне надбання нашого народу. Про це свідчать і згадувані вокальні співтовариства, і пісенна творчість О. Пономарева, М. Бурмаки, Т. Петри-Ненка й інших. Усна народна творчість - це не пройшло. Ми можемо затверджувати, що пісенний жанр народної творчості жваво й сьогодні. У часи козацтва, наприклад, були популярні маршові пісні, думи. Коли в нашій країні почалися демократичні процеси, те маршові пісні стали теж популярними, і серед них такі пісні, де авторство істинно відомо - це музичні добутки на слова Івана Франко, Миколи Вороного, Олександра Олеся

Народна творчість жваво, поки живо народ, що створює нові види, жанри й реагує на всі суспільні процеси, що відбуваються Вукраине.