Це висловлення Гринева викликає багато суперечок. Деякі дослідники знаходять у ньому відбиття точки зору самого Пушкіна, інші - прояв соціальної сліпоти героя. Безумовно, вирішити це питання можна, тільки вийшовши за межі тексту, звернувшись до прямих висловлень Пушкіна (в 1830-е рр. поет був супротивником будь-якого насильства). Все сказане героєм відбиває точку зору самого героя. Ототожнювати його думка з поглядами Пушкіна не треба. Авторська позиція в романі виявилася у виборі героя-мемуариста, у відборі історичних ситуацій, у тім, як долі героїв співвіднесені з історичними подіями.

Пугачевский бунт показаний у романі як національна трагедія. Це нещадна громадянська війна, у якій бунтівники не можуть перемогти: свою приреченість добре розуміє сам Пугачов. Не вважають себе переможцями й приборкувачі бунту («Ми утішалися в нашій бездіяльності мыслию про швидке припинення нудної й дріб’язкової війни з розбійниками й дикунами»), У цій війні є тільки переможені - російські люди, що воюють проти таких же російських людей.

Пушкін протиставив у своєму романі не дворян і селян, а народ і влада. Для нього народ - це не тільки Пугачов з його «панами генералами», «молодий козак», що вдарив шаблею по голові Василису Єгорівну, знівечений башкирец, лукавий урядник Максимыч. Народ - це й капітан Миронов, і Маша, і попадя, і Савельич, і єдина кріпосна Миронових Палаша. Трагічна межа розводить героїв роману саме тоді, коли вони визначають своє відношення до влади. Катерина II і Пугачов - її символи. «Народ», як відзначає спостережливий Гринев, невідступно випливав за Пугачовим, юрбився довкола нього. Одні бачать у Пугачові «народного царя», що втілює їхню мрію про «чудо» - сильної, але мудрої й справедливої влади, інші - розбійника й душогуба. І ті й інші зближаються у своєму прагненні до справжньої влади, людяної й милосердної. Саме влада «несправедлива», безглузда й жорстока, що відокремила себе від людей, підвела Росію до краю безодні. Не на «туркові» або «шведа» доводиться йти абияк навченим «солдатушкам», не захищати Батьківщину, а боротися в «дивній війні», після якої рідна земля перетворюється в попелище («стан усього великого краю, де лютувала пожежа, було жахливо…»).

Передсмертні слова Василисы Єгорівни - плач по повішеному чоловіку - можна розглядати як обвинувачення не тільки розбійникові Пугачову, але й влади: «Не торкнули тебе ні багнети прусские, ні кулі турецькі; не в чесному бої поклав ти свій живіт, а сгинул від випадного каторжника!» Погляд Гринева на історичні події більшою мірою відбиває не вузько-станову, а загальнолюдську точку зору. Гринев з огидою дивиться на «розбійників», але засуджує й безтурботних захисників Велогорской міцності, і особливо «оренбурзьких командирів», які прирекли місто на вимирання. У всім происходящем він бачить кривавий розгул і вакханалію насильства, справжнє національне нещастя.

Гринев - дворянин, зв’язаний зі своїм станом обітницями боргу й честі, але він дивиться на мир і людей не крізь станові «окуляри». Гринев насамперед чесна й щира людина, що намагається повно й правдиво передати все, що побачив і почув. Багато чого зафіксовано із протокольною точністю. Гринев - геніальний глядач. Він бачить всі навколо - і головних учасників подій, і «статистів», і деталі обстановки. Гринев не просто передає свої враження - він пластично відтворить події. Простодушний, але аж ніяк не простувате й плоске оповідання героя відбиває найвищий рівень майстерності Пушкіна-Оповідача. Гринев необхідний авторові роману не як мовець манекен, рупор його ідей. Оповідач в «Капітанській дочці» - це людин зі своїм поглядом на мир. Він здатний побачити й запам’ятати в слові те, що для іншої людини може здатися дріб’язком, невартої уваги. Гринев зірко помічає деталі, змушуючи їх крупно впасти в око (особливо це стосується Пугачова). Гринев - поет, що не відбувся, хоча його віршовані досвіди були «неабиякий», але чудовий прозаїк. Йому бракує поетичного слуху (див. його вірші «Думка любовну винищуючи…» у главі «Двобій»), зате на мирон дивиться поглядом щирого художника.

Гринев довіряє тільки власним враженням. Всі, про що йому відомо понаслышке, спеціально обмовляється або пропускається (див., наприклад, оповідання про положення в Оренбурзькій губернії в главі «Пугачовщина», про розгром Пугачова в главі «Арешт»). Цим обумовлені розриви в сюжеті. «Я не був свідком усьому, про що залишається мені повідомити читача…» - так починається оповідання про поїздку Маші в Петербург. Гринев відокремлює свої «свідчення» від «переказу», «поголоски» і чужих думок.

Пушкін віртуозно використовує особливість будь-якого мемуарного оповідання: дистанцію, що виникає між мемуаристом і об’єктом його спогадів. У записках Гринева в центрі уваги сам мемуарист, тому перед нами як би «два Гриневых»: Гринев - сімнадцятилітні юнаки й Гринев - п’ятдесятилітній автор записок. Між ними є важливе розходження. Юний Гринев убирає в себе різноманітні враження, міняється під впливом обставин, його характер розвивається. Гринев-Мемуарист - людин, що прожив життя. Його переконання й оцінки людей перевірені часом. Він може глянути на все, що з ним відбулося замолоду (в «моє століття»), з висоти свого життєвого досвіду й вдач нової епохи. Простодушність молодого Гринева й мудрість Гринева-Мемуариста доповнюють один одного. Але саме головне - саме Гриневу-Мемуаристові відкривається значення того, що він пережив під час бунту. Зверніть увагу на тимчасові рамки його записок. Тільки частина «сюжету» його життя стала сюжетом записок. Першого розділу (з першої по п’яту) - «увертюра» до оповідання про пугачовщину. Саме пам’ятне в його житті - бунт і Пугачов. Записки Гринева перериваються, коли закінчується оповідання про «несподівані події», що вплинули на все його життя.

Фінал роману залишився «відкритим »: мемуарист нічого не розповідає про наступні події свого життя - вони вже ніяк не стикаються з історією, укладаючись у рамки приватного життя небагатого симбирского поміщика. Єдина біографічна деталь Гринева, про яку «видавець» повідомляє в післямові, - присутність автора «записок» на страті Пугачова

Сторінка: [ 1 ] 

Pages: 1 2