До початку XX століття, після поразки у війні зі США й втрати останніх заокеанських колоній, Іспанія перетворилася в закуткову провінцію, «задворки» Європи. У своєму економічному розвитку вона далеко відстала від інших західноєвропейських держав. У влади в країні влаштувався буржуазно-поміщицький блок, що правил Іспанією за допомогою монархії, що виявляла явні симптоми крайнього виродження. Але вже наприкінці XIX століття в країні розгортається республіканський, демократичний і робочий Рух. Подальшому росту його сприяли Жовтнева революція й економічна депресія, що пішла за першою світовою війною. В умовах соціальної боротьби, що підсилилася, у квітні 1920 року була заснована комуністична партія

Протягом перших десятиліть XX століття пануючі, позиції в літературі займали представники так званого «Покоління 1898 року» і письменники, що примикали до нього. Терміном «Покоління 1898 року» в історії іспанської культури позначають широкий ідейний і культурний рух, що виник наприкінці XIX століття в середовищі іспанської інтелігенції під впливом глибокої кризи іспанської держави, що особливо яскраво виявився під час невдалої для Іспанії іспано-американської війни 1898 року. ДО «Покоління» звичайно відносять таких відомих письменників, як Мигель де Унамуно, визнаного ідеолога й вождя «Покоління», Рамона дель Валье-Инклана, драматурга Хасинто Бенавенте, поета Антонио Мачадо й інших. Вони ніколи не становили єдиної, згуртованої групи, але на першому етапі їхньої діяльності, приблизно до 1910 року, для них були характерні деякі загальні риси: різке заперечення офіційної Іспанії, искреннее патріотичне почуття, пошуки шляхів відродження країни й разом з тим індивідуалізм і песимістична оцінка сил і можливостей народних мас. Суперечливими були і їх эстетические позиції: в остаточному підсумку більшість із них пішло по шляху критичного реалізму, віддавши, однак, нерідко значну данину різним декадентським плинам

До честі «Покоління 1898 року» варто сказати, що саме з його рядів пролунали голоси рішучого протесту проти реакційної політики правлячих класів, зокрема військової диктатури, що затвердилася в країні з 1923. року. Одним з найбільш активних борців проти диктатури став Унамуно.

Мигель де Унамуно (1864-1936) залишив незгладимий слід в іспанській культурі. Професор, а потім ректор Саламанкского університету, Унамуно найменше був кабінетним ученим. Із саламанкского самоти на всю Іспанію розносився його гнівний і жагучий голос. Кілька разів його залучали до суду за обвинуваченням в «образі його величності», а коли наприкінці 1923 року він відкрито обрушився на «підлих тиранчиков» Іспанії, його вислали на острів Фуэртевентуру (група Канарських островів). Півроку через він покинув місце посилання й оселився у Франції, Численні статті в газетах Європи й Америки, як і художні твори, написані їм у гади еміграції, повні ненависті до реакції й диктатури

Саркастичний критик іспанського «традиціоналізму», буржуазного суспільства й держави, що найбільше нехтував егоїстичне, тупе й вульгарне міщанство, Унамуно здатний був протиставити ненависному миру лише індивідуалістичний гуманізм, лише самотню людську особистість. Недарма його улюбленим героєм став Дій Кихот, якому він присвятили книгу «Житіє Дон Кихота й Санчо» (1905), оголосивши донкіхотство, тобто героїзм одинака, національною релігією. Недарма й в історії він розрізняв дві лінії: «инфраисторию», тобто зовнішню, офіційну історію, де борються партії, падають трони й панують тирани, і «интраисторию», історію внутрішню, «нитка якої прядуть неосвічені, темні люди», приватне, повсякденне життя яких не має майже ніяких точок дотику з подіями «инфраистории». Художньому втіленню цієї ідеї Унамуно присвятив свій- перший роман «Мир у війні» (1897), зворушливе оповідання про сучасні Ромео й Джульетте, що розгортається на тлі подій карлистской війни 1874 року

Трагічне відчуття людського безсилля перед загадками життя й смерті, що зробило Унамуно одним із провісників сучасного екзистенціалізму, особливо- яскраво виявляється в його основній філософській праці «Про трагічне відчуття життя в людей і народів» (1913), у його романах «Туман» (1914), «Авель Сан-чес» (1917), «Тітка Тула» (1920), а також у новелах зі збірника «Три повчальні новели й один пролог» (1920). Свої романи й новели Унамуно звичайно позначав винайденим їм терміном «нивола», щоб тим самим підкреслити їхня відмінність від звичайних добутків прозаїків. «Ниволи» Унамуно, дійсно, добутку дуже своєрідні: це найчастіше философско-символи-ческие етюди, написані переважно в діалогічній формі й присвячені головним чином аналізу людських страстей. Але подібно тому, як в історії для Унамуно існують два шари «инфра» і «интра», так і в його «ниволах» трагічні конфлікти людської психіки не можуть сховати глибинного потоку соціального життя, в остаточному підсумку визначальні ці конфлікти. Відкидаючи «чисте» мистецтво, що він із властивої йому різкістю називає «дистильованою водою, непридатної для питва й у житті марної», Унамуно визнає лише мистецтво, «плоть і кров якого становить людський біль», мистецтво, породжене «кривавими “слізьми». От чому, проникаючи в схованки людської душі, Унамуно разом з тим вимовляє нещадний вирок щирому винуватцеві цих трагедій — сучасному суспільству, хоча й схильний іноді пороки цього суспільства абсолютизировать і повідомляти споконвічними

Добутку, створені Унамуно в роки вигнання,- збірники віршів, повні цивільного пафосу,- «Від Фуэртевентури до Парижа» (1925) і «Романсеро вигнання» (1928), «романізована автобіографія», що вийшла за назвою «Як робиться роман» (1927), драми, над якими він працював у той час, публіцистичні есе,- все це насамперед добутку борця

В 1930 році Унамуно повернувся на батьківщину. Після того як у квітні 1931 року в Іспанії була проголошена республіка, республіканський уряд призначив його довічним ректором Сала-маикского університету, оточило пошаною. Але це не перешкодило письменникові незабаром же заявити про своє неприйняття буржуазної республіки, по суті справи, нічого не змінила в житті народу. У той же час письменника-індивідуаліста пугала й зростаюча революційна активність мас. Бути може, тут і лежали джерела його трагічної помилки в перші дні фашистського заколоту. Заявивши спочатку про свою підтримку заколотників, Унамуно незабаром знайшов у собі мужність відкрита викрити фашистське варварство й кинути в особу фашистам пророчі слова: «Ви можете перемогти, але ніколи не зможете переконати!». Унамуно вмер, перебуваючи під домашнім арештом, не змінивши ідеалам гуманізму

У роки військової диктатури голос Унамуно, що викривав реакцію, не був самотнім

Рамон Мариа дель Валье-Инклан (1869-1936) придбав широку популярність ще на початку нинішнього століття циклом із чотирьох повістей під загальною назвою «Сонати» (1902-1905). Письменник, що ненавидів сіре й буденне міщанське буття, протиставляє йому в цих повістях эстетизированнии й ідеалізований мир минулого. Але вже в наступних добутках він зриває ідилічні покриви й з іспанського дворянства (трилогія «Варварські комедії», 1907-1908), і із дворянсько-католицької фронди «законної» іспанської монархії (трилогія «Карлистская війна», 1908- 1909).

Під час першої світової війни Валье-Инклан - військовий кореспондент на фронті; його нариси з театру воєнних дій були одним з перших в Іспанії виступів проти імперіалістичної війни. Валье-Инклан відразу ж привітав Жовтневу революцію

Pages: 1 2