В історію літератури Григорій Федорович Квітка (літературний псевдонім – Грицько Основ’яненко) увійшов як фундатор нової української прози й визначний драматруг, популярний російськомовний письменник, один із представників натуральної школи періоду її формування.

Квітка-Основ’яненко належав до тих українських письменників перших деятиріч ХІХ ст., які зуміли теоретично осмислити й застосувати в художній практиці творчі принципи нового тоді літературного напряму – просвитницького реалізму.

Народився Г. Квітка-Основ’яненко в с. Основі поблизу Харкова у дворянській родині, що походила з козацької старшини, відзначалася високим культурним рівнем. У маєтку був свій Основ’янський аматроський театр (де грав комічні ролі Г. Квітка), орекстр, славнозвісна художня галерея (де серед інших полотен талановитих художників зберігався портрет відомої поетеси й співачки Марусі Чурай).

Маєток Квіток був своєрідним культурним центром на Слобожанщині. Предки його обіймали високі старшинські посади в українських козацьких полках Слобожанщини; зокрема дід по батькові був полковником Ізюмського козацького полку. Батько служив харківським городничим, перебував у дружніх стосунках з кошовим отаманом Чорноморського козацького війська А. Головатим, із Г. Сковородою, який любив бувати в родині Ф. Квітки. Як згадує Г. Квітка, він із старшим братом Андрієм (згодом – сенатором) та сестрами вивчали напам’ять твори Сковороди й виконували їх під час різних урочистостей. Мати Квітки пізніше була однією з директрис харківського Інституту шляхетних панночок. Г. Квітка здобув домашню освіту, навчався в школі при монастирі. Потому служив комісаром у народному ополоченні (1806-1807), директором Харківського театру (1812), був повітовим предводителем дворянства (1817-1828), совісним суддею, головою харківської палати карного суду.

Проживши все життя в Основі під Харковом або в самому Харкові, Квітка-Основ’яненко брав участь в усіх важливих культурноосвітних починаннях; зокрема, він став одним із засновників Товариства благодіяння, Інституту шляхетних панночок у Харкові, був ініціатором заснування журналу «Украинский вестник», альманахів «Утренняя звезда» і «Молодик» та співпрацював у них, учасником заснування першої публічної бібліотеки в Харкові, перебував у творчій співдружності з колективом Харківського театру, став одним із перших істориків українського театру. Йому було надане звання члена Королівського товариства антикварії Півночі (Копенгаген).

Літературно-естетичні погляди Квітки-Основ’яненка в основних виявах були прогресивними. Це був час, коли укаїнці фактично вже «втратили» свою дворянську еліту в результаті асиміляції імперською культурою та службою. Тогочасне українське панство було зденаціоналізоване, воно прийняло російську мову та російсько-європейські звичаї. Більшість у суспільних «верхах» ввжала українську мову «мужицькою», непридатною для створення серйозної літератури, визнвавала її придатність тільки для творення жартівливих творів у бурлескно-гумористичному дусі.

Головним Квітка-Основ’яненко вважав орієнтованість на дійсність («писання з натури», адекватне життєвим явищам і людським типам) використання народнопоетичних мотивів, художніх принципів, жанрово-стильових засобів.

Для художньої практики Квітки характерна ідеалізація в зображенні позитивних героїв (головним чином людей з народу) та тенденційність (аж до карикатурності) у змалюванні негативних персонажів (переважно з панівних верств) пильна увага до негативних явищ дійсності.

На формуванні просвітницько-реалістичних принціипів Квітки-Основ’яненка позначився вплив раціоналізму класицистів, чуттєвості сентименталістів, орнаментальності й метафоричності барокового стилю, народнопоетичних стильових засобів. У ряді творів письменник користувався романтичними засобами.

Головним для Квітки-Основ’яненка були «прагнення показати, чому в нас є зло», реалістична типізація (зокрема, залежність формування особистості від побутових обставин, виховання). Він, як і всі просвітники, вірив у всепереможну силу слова й моральнгоо прикладу в боротьбі зі злом, створював ідеалізовані образи доброчесноі особистості як взірця для наслідування.

Одним з перших в українській (і в російській) естетиці Квітка-Основ’яненко виступив із пропагандою «теми народу», в чому виявилася важлива тенденція часу. Сміливо й рішуче за умов, коли кріпосники ставились до мужика як до робочої худоби, прозвучала його заява про те, що українські селяни мають цілковиту підставу та провідне становище серед позитивних героїв літератури. Квітка надає перевагу в літературі простій людині як найцікавішому об’єкту зображення. У ній він бачить «натуральність», природність життя й поведінки, почуттів, розуму, щиросердість, незіпсованість умовностями світського життя.

Громадянське обурення лиходійством і зловживанням чиновного панства, поміщицтва, віра в дієвість сатири приводять Квітку-Основ’яненка до жанру сатиричної комедії. Наприкінці 20-х – на початку 30-х років він написав російською мовою сім комедій, у яких сміливо й гостро викривав характерні явища беззаконня, службові зловживання, розбещеність, експлуататорсько-кріпосницькі звички служилого дворянства, поміщицтва. У них письменник показував вороже ставлення селян до дворянства, робив натяки на те, що аморальна поведінка дворянства зумовлена його становими правами й привілеями.

У побудові комедій драматург значною мірою орієнтується на літературні зразки, що виявляється як у використанні традицій класицистичної сатири, принципів художнього узагальнення образів, так і в застарілих тоді вже принципах різької поляризації позитивних і негативних героїв, однозначності образів-персонажів, у вживанні прізвищ-характеристик.

Особливе значення комедій Квітки 20-х – початку 30-х років полягало в тому, що їх автор пішов у напрямі заперечення тогочасної «мерзотної дійсності».

Водночас у ряді драматичних творів Квітка пропонує ліберально-просвітницькі способи усунення суспільних вад, удосконалення суспільства (зайняття адміністративних посад розумними, освіченими, добропорядними й діяльними людьми; автор виводить ідеалізовані постаті таких діячів). Тут письменник продовжував традиції російської сатири другої половини ХVІІІ ст.

Талант Квітки-Основ’яненка як українського письменника найповніше виявився в художній прозі. До 30-х років ХІХ ст. в новій українській літературі розвивалися лише поетичні й драматичні жанри. Потреби часу вимагали аналітично-пізнавального зображення дійсності в її широкому охопленні. Для здійснення цих художніх завдань найбільш придатними були прозові жанри. В російському письменстві проза вже починала завойовувати провідні позиції. З’являються «Повісті Бєлкіна» (1831) О. Пушкіна. В Україні особливого резонансу набули гоголівські «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1831-1832), в яких розроблялася українська тематика. В колах української інтелігенції активізувалися давні дебати про творчі потенції української літературної мови, про перспективи творення цією мовою літератури в усьому її жанрово-стильовому багатстві.

Прагнення довести «силу и оригинальность» української мови, можливість творити нею «і звічайне, і ніжненьке, і розумне, і полезне» стало одним із факторів звернення Квітки до україномовної творчості в жанрі «чутливої», сентиментально-реалістичної повісті.

Після першої повісті «Маруся» (1832) Квітка створює ще ряд повістей і оповідань, що вийшли двома збірками. Поява повістей та оповідань Квітки-Основ’яненка знаменувала новий важливий етап не лише у творчості письменника, а й загалом у розвитку української літератури, у формуванні її реалізму й народності.

Усі ці повісті й оповідання були рішучим кроком літератури до «теми народу», до світу життя простого трудівника. У них центральними позитивними героями виступають люди хліборобської праці, яким досі відводилося мало місця в світовій літературі й які зображувалися переважно в комічному плані або у вигляді сентиментальних «пейзанів». Ці твори написано у фромі розлогої, неквапливої, докладної розповіді Грицька Основ’яненка – мудрого старожила з харківської околиці, людини з народу для слухачів зі свого ж таки демократичного середовища. В ній успадковано від народних оповідачів щирість і довірливість тону, майстерне володіння фольклорними матеріалами й художніми прийомами, барвистість стилю. Вдається Квітка-Основ’яненко – найчастіше в гумористичних творах – і до простакуватого тону розповіді, часом – до бурлескної, в деяких місцях шаржованої, стильової манери. Вже в самій назві двох книжок «Малороссийских повестей» відбилася «вирішальна особливість поетики» прози письменника: «усі ці твори «розповідаються», а не пишуться.

Pages: 1 2