Такі міркування випливають із теоретичних положень, які різні лінгвісти висловлювали про природу лексичного значення („…розуміння лексичного значення як певного відображення елементів дійсності у свідомості сьогодні є панівним, хоча визначення, які наводять різні лінгвісти, і не збігаються. „Відображення” [...] розуміємо як фіксування певних ознак елементів дійсності, достатніх для їх ототожнення і відрізнення від інших елементів у процесі комунікації. Таким чином, відображення як лексичне значення відрізняється від когнітивного поняття як результату пізнавальної діяльності людини. Лексичне значення є ніби „скороченням”, „спрощенням” когнітивного поняття” [Гудавичюс 1980: 11]; „Виходячи із розуміння значення як відображення, і сутність семи слід бачити у відображенні. Із співвідношення значення і семи як цілого і частини випливає, що сема є відображенням окремих ознак елементів дійсності, у той час як значення являє собою більш комплексне відображення цих елементів. У значенні зафіксований відносно повний образ певного елемента дійсності, сема ж складає певну частину цього образу” [Гудавичюс 1980: 11]) та компонентний аналіз („фактично компонентний аналіз [...] криється в природі самого процесу – логічного мислення, у самій природі речей” [Уфимцева 1984: 140]; „компонентний аналіз у його класичній формі являє собою не дослідження семантики с л о в а, а виділення істотних характеристик о б ’ є к т і в реальної дійсності, засобом номінації яких служить те чи інше слово” [Гинзбург 1978: 21]; „у компонентному аналізі ознаки виділяються, по суті, не в значенні слова, а в позначуваній ним реалії” [Плотников 1984: 206]; „видима легкість застосування методу компонентного аналізу до окремих лексичних пластів приводить до помилок у формулюванні семантичних параметрів. Часто змішують власне значення слова з тими ознаками, які лежать за межами даного слова, і помилково приписують йому. Іншими словами, не проводиться строге розмежування власне семантичних ознак слова і ознак, що виводяться із мовного та позамовного контексту, що постійно супроводжує це слово” [Кузнецов 1982: 26– 27]). У когнітивній семантиці питання про те, які елементи інформації повинні бути відображені у фреймі, вважають взагалі зайвими і схоластичними (див.: [Кобозева 2000: 67]). На думку В. Левицького, „такий підхід цілком виправданий, оскільки він дозволяє перебороти й усунути сумніви, які перешкоджають успішному застосуванню компонентного аналізу при побудові фреймів” [2006: 156-157].

Наш аналіз дуже складного за будовою макроконцепту ДУША дозволяє говорити про різні типи концептуальних ознак, які входять до структури концепту, що змушує використовувати різні прийоми дослідження. Так, для виділення концептуальних компонентів при аналізі семантичної проекції, тобто семантичної структури слова, використовуємо метод словникових дефініцій. Цей же прийом є частково ефективним і при аналізі словотвірної проекції семантичного простору, незважаючи на переважно відсильний характер дефініцій похідних слів. Однак аналіз синтагматичної проекції семантичного простору слова як засобу вираження концепту змушує використовувати етимологічний аналіз фразеологізмів, аналізувати смислові стосунки імені концепту в тексті, при цьому в основному користатися методом тренованої інтроспекції.

Оскільки основним вербалізатором концепту є слово, то структура семантичних ознак значення слова в цілому відбиває основу структури концепту, однак, як показує аналіз концепту ДУША, семантична структура слова виявляє логічні концептуальні ознаки (схожі на семи в значенні слова), синтагматична ж проекція, а також частково словотвірна, виражають сублогічні концептуальні ознаки, які мають вигляд фреймів (ситуацій) і які розширюють, уточнюють логічні ознаки (поділ концептуальних ознак на логічні та сублогічні запозичуємо в [Чернейко 1997]).

Виходячи із викладених нами засад, можна пояснити деякі суперечки між дослідниками щодо методики концептуального аналізу. Так, Е. Лассан щиро дивується із пояснень З. Попової та І. Стерніна, які зауважують, що „вичленовуючи й описуючи семеми, а в їх складі – семи, установлюючи системні відношення між семемами за семами в рамках семантики, лінгвіст повинен розуміти, що це ще не самі концепти з концептосфери, це лише окремі складники, що репрезентуються тією чи іншою семемою чи семою” [Попова, Стернин 2001: 58]. Отже, коментує Е. Лассан, простіше кажучи: семи (семеми) – складники концепту, репрезентовані семою чи семемою (!) [Лассан 2002]. На думку вченої, не менша неясність виникає в читача, коли він знайомиться з описом у різних термінах змісту окремих концептів: семантичні ознаки концепту, ядром концепту є конкретне поняття, ядро концепту огортається новими концептуальними ознаками [Попова, Стернин 2001: 102]. Думаємо,

Що З. Попова та І. Стернін мали рацію, однак їх міркування стосувалися лише одного типу концептуальних компонентів, того, який виявляємо у парадигматиці, наприклад, у семантичній структурі слова: він справді фактично дорівнює семантичному компоненту, тобто семі (в одній семемі їх одна чи кілька); концептуальний компонент, що виражається синтагматично, звичайно має вигляд фрейму або сценарію, тобто можемо говорити про компонент фреймового типу чи компонент сценарного типу. Для їх виявлення аналізуємо як вільне вживання слова, так і фразеологізовані сполучення, метафоричні вислови чи навіть цілі тексти.

Як семема складається із сем – елементарних одиниць смислу, так концепт – із концептуальних компонентів, які за своєю вагою, за своєю структурою, очевидно, є різними. В. Гак у структурі семеми розрізняє архісеми (загальні семи родового значення), диференційні семи видового значення і потенційні семи, що відображають побічні характеристики позначуваного об’єкта [Гак 1972: 371], очевидно, у структурі концепту також є головні і другорядні концептуальні ознаки. З цього приводу дуже важливою вважаємо думку А. Вежбицької, яка поділяє вербалізатори концепту на прямі та непрямі. Прямі засоби вербалізації концепту – „лексичні сім’ї”, тобто слова, семантичну етимологію яких можна звести до ключової лексеми концепту, непрямі ж засоби мовної репрезентації концепту включають сполучуваність, граматичні характеристики лексем та іншу інформацію, із якої можна вивести ознаки концепту [Вежбицкая 1997: 92]. Звідси ім’я концепту (у нашому випадку семантична проекція слова) найповніше виражає його основний зміст; другорядний зміст передає сполучення імені концепту з іншими елементами; тобто граматичні (як морфологічні, так синтаксичні) засоби вираження концепту належать до другорядних, непрямих засобів вербалізації концепту.

Прокоментуємо це положення на матеріалі концепту ДУША. Лексему Душа Як ім’я концепту відносять звичайно до абстрактних імен [Полюга 1991; Чернейко 1997], слів, означуваним яких є об’єкти не зовнішнього, а внутрішнього світу людини, тобто світу ідей. „Лексико-граматичний розряд конкретних іменників охоплює іменники, які позначають дискретні предмети, що існують окремо, а отже, підлягають рахункові”, „на відміну від конкретних іменників абстрактні іменники позначають не власне-предмети, не матеріальні об’єкти, а абстраговані, узагальнені людською свідомістю і представлені в мові у вигляді предметів дії, процеси, стани, якості і под., безпосередньо пов’язані з конкретними предметами” [Вихованець, Городенська 2004: 51], додамо, що вони звичайно не мають форми множини. Однак, виявляється, поведінка лексеми Душа Не така однозначна, адже вона являє собою багатозначну одиницю, окремі семеми якої позначають конкретні предмети (наприклад, значення „за релігійними уявленнями – безсмертна нематеріальна основа в людині, що становить суть її життя, є джерелом психічних явищ і відрізняє її від тварини” та значення Душа – „людина”), а окремі, наприклад, „внутрішній психічний світ людини, з її настроями, переживаннями та почуттями”, – абстрактні явища, що позначається на її поведінці у мові. Лексема Душа В релігійному та психологічному, як його називає А. Вежбицька [Wierzbicka 1999: 533], значеннях дуже часто означається присвійними займенниками, оскільки у кожної людини своя душа, особлива, індивідуальна, і саме вона визначає характер людини, її ставлення до навколишнього світу, і навіть її місце в цьому світі; індивідуальність душі може передаватися й іменниками у родовому відмінку із значенням присвійності чи присвійними прикметниками, наприклад, Душа княгині, Андрієва душа Тощо, однак у релігійному значенні лексема Душа Може мати й форму множини, наприклад, у проповідницькому жанрі, коли висловлювання, певні поради чи міркування стосовно стану чи способу існування душі, набувають узагальнювального характеру, чи при функціонуванні лексеми Душа У значення „людина” (Двадцять душ). Отже, категорія числа допомагає розмежовувати різні значення слова, а відповідно є й допоміжним засобом виявлення концептуальних ознак.

Pages: 1 2 3 4