Становлення когнітивної лінгвістики і розвиток однієї з її галузей – лінгвоконцептології змусили мовознавців шукати й адекватні шляхи лінгвістичного дослідження. Поступово сформувався так званий концептуальний аналіз, який „можна певною мірою трактувати як метод когнітивної лінгвістики” [Кочерган 2003: 25].

Звичайно під концептуальним аналізом розуміють один із прийомів реконструкції мовної картини світу, який полягає в аналізі метафоричної сполучуваності слів абстрактної семантики і виявляє „конкретний”, що „чуттєво сприймається”, образ, зіставлюваний у наївній картині світу з цим „абстрактним” поняттям. Цей прийом першими незалежно один від одного застосували Н. Арутюнова (1976), В. Успенський (1979), Дж. Лакофф і М. Джонсон (1980), у цьому руслі виконано перші дослідження українських концептів Т. Радзієвською [1997; 1999] та Г. Яворською [1999].

Зараз, на думку М. Кочергана, концепти, як правило, досліджують на основі сполучуваності, переважно предикативної, рідше – атрибутивної, комплементарної, а інколи враховують різноманітні широкі мовні контексти (фольклорні, художні, публіцистичні та інші твори) [2003: 25], на практиці ж аналізують переважно фразеологізми та метафоричні вислови як засоби мовного вираження концепту.

Однак питання про те, що ж справді є виразником концепту і які репрезентанти концепту потрібно досліджувати, залишається і далі не до кінця з’ясованим. Висвітлення цього питання, а також місця серед цих засобів граматичних і є метою нашої статті.

Ю. Степанов, автор словника культурних концептів, зауважував, що „концепти не прив’язані до тієї чи іншої матеріальної форми – вони ширяють над матеріальними формами” [2004: 3, 9], „виражаючись як у слові, так і в образі чи матеріальному предметі” [2004: 75]. Однак, безсумнівно, „ми можемо дістатися до думки тільки через слова (ніхто ще поки не винайшов іншого способу)” [Вежбицкая 1999: 293].

Зв’язок концепту з вербальними засобами вираження взагалі відмічають практично у всіх визначеннях концепту (напр., [Нерознак 1998: 81; Бабушкин, Жукова 1999: 11]), однак єдності в думках щодо конкретних значущих одиниць мови, з якими співвідноситься концепт, у лінгвоконцептуалістів поки що немає [Воркачев 2002: 87], проте всі вони відзначають, що ”відмітною особливістю реалізації концептуальних систем у мові є водночас той факт, що один і той самий зміст може бути переданий у мові альтернативними засобами” [Кубрякова 2004: 31].

Найчастіше представництво концепту в мові приписують слову [Вежбицкая 1997: 77–79; Арутюнова 1999: 543–640; Нерознак 1998: 84–85], а саме слово отримує статус імені концепту – мовного знака, який передає зміст концепту найбільш повно й адекватно. Однак слово як елемент лексико-семантичної системи мови завжди реалізується у складі тієї чи іншої лексичної парадигми, що дозволяє його інтерпретувати як інваріант парадигми, утвореної лексико-семантичним варіантом цього слова, чи як ім’я смислового (синонімічного) ряду, утвореного синонімами, що співвідносяться з одним із лексико-семантичних варіантів слова [Лихачев 1997: 4; Москвин 1997: 67]. Оскільки, як правило, концепт співвідноситься більш ніж з однією лексичною одиницею, логічним завершенням такого підходу є його співвіднесення з планом вираження всієї сукупності різнорідних синонімічних (власне лексичних, фразеологічних і афористичних) засобів, що описують його в мові [Панченко 1999: 6], тобто, у кінцевому підсумку концепт співвідноситься з планом вираження лексико-семантичної парадигми [Воркачев 2002: 88].

М. Алефіренко вважає, що головною формою концепту є слово і словосполучення (див. [2005а: 59]), інші дослідники значно розширюють перелік мовних засобів, здатних виступати вербалізаторами концептів: синоніми, антоніми, типові синтаксичні позиції, сполучуваність, семантичні поля, метафори, фразеологія, мовні шаблони тощо [див. Арутюнова 1994: 3]. В. Левицький у цьому ряду називає ще й словотвірні гнізда [2006: 149]. В. Старко до вербалізаторів концепту відносить етимологію слів, що виражають те чи те поняття, синоніми, антоніми, типові синтаксичні позиції, контексти вживання (семантичні комплекси), семантичні поля, оцінки, образні асоціації, метафорику, фразеологію та мовні шаблони [2004: 54]; О. Єфименко аналізує словникову, текстову та психолінгвістичну парадигми [2005]; схожу позицію, однак з опорою на текст реалізує В. Кононенко [2004]; О. Задорожна до вербалізаторів концепту зараховує синоніми, антоніми, тематичні групи, лексико-семантичні групи та поля, фразеологічне та конотативне значення [2005: 216].

Намагаючись об’єктивізувати результати дослідження шляхом формалізації (див. думку В. Левицького, який цілком слушно приходить до висновку, що „чим більшою мірою мовознавець опирається при конструюванні фрейма на формальні мовні властивості досліджуваного об’єкта, тим успішнішою буде його робота” [2006: 158]; аналогічну думку знаходимо в М. Толстого: „Лінгвістичний аналіз семантичної сторони мови (як інших його сторін), повинен опиратися в першу чергу на формальні ознаки, формальні показники, оскільки такий підхід повніше гарантує точність аналізу (описового і порівняльного) і послідовність його кроків” [1966: 17–18]) та відштовхуючись від семантики мовних одиниць (М. Алефіренко зауважує, що „семантика мовного знака – головне джерело знань про зміст репрезентованого концепту”, „тому дослідницький шлях від семантики мовного знака до змісту відповідного концепту варто вважати істинним” [2005: 183]; пор. думку В. Гака про зворотній процес: „Чим далі розвивається сучасна семантика, тим все більше підтверджується, що її проблеми не можуть бути вирішені без звернення до об’єктивної реальності, явища якої відображаються у свідомості людини і позначаються засобами мови” [1976: 75]), ми пропонуємо аналізувати динаміку концептуалізації певної сфери дійсності у мові через розгортання семантичного простору слова.

Під семантичним простором слова розуміємо всю сукупність значень слова, що функціонують у мові й мовленні та реалізуються в усіх напрямках розгортання його семантики – семантичному (розширення семантичної структури слова), словотвірному (витворенні похідних від аналізованого слова) та синтагматичному (сполучувальних властивостях аналізованого слова) (пор.: “розвиток значення слова і його кореня може виявлятися в мові трояким чином: 1) у нових значеннях самого слова; 2) в утворенні похідних слів; 3) у формуванні фразеологічних одиниць, до складу яких входить дане слово” [Гак 1998: 694]). На нашу думку, повне уявлення про концепт ми можемо отримати, лише проаналізувавши його виникнення та динаміку розвитку усіх проекцій семантичного простору, що дасть змогу побачити закономірності формування ментальності народу, його погляду на світ і на своє місце в ньому, певною мірою реконструювати мовну

Картину світу наших предків, простежити зміни у світогляді та аксіології українців, об’єктивно виявити способи україномовної категоризації світу. Дані психолінгвістичних досліджень вважаємо допоміжними і такими, що дозволяють ще одним, принципово іншим методом підтвердити дані дослідження.

Вважаємо, що структуру концепту зручно визначати за допомогою виявлення концептуальних ознак як його елементарних складників. При цьому можна використати досягнення методу компонентного аналізу, який свого часу був достатньо розроблений та апробований. Порівняння концептуального аналізу із компонентним знаходимо в праці В. Левицького, який зауважує, що слоти „багато в чому нагадують ті елементи в сигніфікативній чи денотативній структурі слова, які в традиційній лінгвістиці називають компонентами” [2006: 156], але „на відміну від компонентного аналізу, метою якого є експлікація значення слова, концептуальний аналіз має на меті отримати знання про світ” [Кубрякова 2004: 372].

Ми припускаємо, що зміст концепту членується на концептуальні ознаки подібно до того, як семантика лексем членується на семантичні компоненти, а будь-який лінгвістичний аналіз, що здійснюється в напрямі від семантики слова до змісту концепту, дає змогу за допомогою сем різного типу, що актуалізуються в сукупності випадків уживання слова, вичленити концептуальні ознаки, які утворюють зміст концепту.

Pages: 1 2 3 4