Образ Івана Денисовича як би складний автором із двох реальних людей. Один з них - Іван Шухов, уже літній боєць артилерійської батареї, який у війну командував Солженицин. Іншої - сам Солженицин, що відбував строк по горезвісної 58-й статті в 1950-1952 р. у таборі в Экибастузе й теж працював там муляром. В 1959 р. Солженицин почав писати повість «Щ-854» (табірний номер зека Шухова). Потім повість одержала назву «Один день одного зека». У редакції журналу «Новий мир», у якому вперше була надрукована ця повість (№ 11, 1962), за пропозицією А. Т.Твардовсюго їй дали назву «Один день Івана Денисовича».

Образ Івана Денисовича має особливе значення для російської літератури 60-х рр. поряд з образом пора-до-пора Живаго й поемою Ганни Ахматовій «Реквієм». Після опублікування повести в епоху т.зв. хрущовської відлиги, коли був уперше засуджений «культ особистості» Сталіна, И. Д. став для всього тодішнього СРСР узагальненим образом радянського зека - укладеного радянських виправно-трудових таборів. Багато колишні засуджені по 58-й статті дізнавалися в И. Д. самих себе й свою долю

Шухов - герой з народу, із селян, долю якого ламає нещадна державна система. Потрапивши в пекельну машину табору, що перемелює, нищівну фізично й духовно, Шухов намагається вижити, але при цьому залишитися людиною. Тому в хаотичній круговерті табірного небуття він ставить самому собі межа, нижче якого не повинен опускатися (не є в шапці, не є риб’ячі очі, що плавають у баланді), - інакше загибель, спочатку духовна, а потім і фізична. У таборі, у цьому царстві безперервної неправди й обману, гинуть саме ті, хто віддає себе (лиже миски), віддає своє тіло (околачивается в лазареті), віддає своїх (стукач), - неправда й зрадництво гублять у першу чергу саме тих, хто имподчиняется.

Особливі суперечки викликав епізод «ударної праці» - коли герой і вся його бригада раптом, немов забувши, що вони раби, з якимось радісним ентузіазмом беруться за укладання стіни. Л. Копелев навіть назвав добуток «типовою виробничою повістю в дусі соцреализма». Але цей епізод має насамперед символічне значення, що співвідносить із «Божественною комедією» Данте (перехід з нижнього кола пекла в чистилище). У цій праці заради праці, творчості заради творчості И. Д. будує вже не горезвісну ТЭЦ, він будує себе, згадує себе вільного - він піднімається над табірним рабським небуттям, випробовує катарсис, очищення, він навіть фізично перебаривает своя хвороба

Відразу після виходу «Одного дня» у Солженицине багато хто побачили нового Льва Толстого, а в И. Д. - Платона Каратаева, хоча він і «не округлий, не смирний, не спокійний, не розчиняється в колективній свідомості» (А. Архангельський). У сутності при створенні образа И. Д. Солженицин виходив з думки Толстого про те, що день мужика може скласти предмет для такого ж об’ємистого тому, як кілька століть історії

Деякою мірою Солженицин протиставляє свого И. Д. «радянської інтелігенції», «образованщине», « щоплатить подати в підтримку обов’язкової ідеологічної неправди». Суперечки Цезаря й кавторанга про фільм «Іван Грозний» И. Д. незрозумілі, він від них відвертається як від надуманих, «панських» розмов, як від обридлого ритуалу. Феномен И. Д. сполучений з поверненням російської літератури до народництва (але не до народностей), коли в народі письменник бачить уже не «правду», не «істину», а порівняно меншу, у порівнянні з «образованщиной», «подати неправди».

Ще одна особливість образа И. Д. у тім, що він не відповідає на питання, а скоріше задає їх. У цьому змісті значна суперечка И. Д. з Алешкой-баптистом про відсиджування як стражданні в ім’я Христа. (Ця суперечка прямо співвідноситься із суперечками Алеши й Івана Карамазових - навіть імена героїв ті ж.) И. Д. не згодна з таким підходом, але примиряє їх «печиво», що И. Д. віддає Алешке. Проста людяність учинку заслоняє й исступленно-экзальтированную «жертовність» Алешки, і докори Богу «за відсиджування» И. Д.

Образ Івана Денисовича як і сама повість Солженицина, коштує в ряді таких явищ російської літератури, як «Кавказький бранець» А. С.Пушкіна, «Записки з мертвого будинку» і «Злочин і покарання» Ф. М.Достоєвського, «Війна й мир» (Пьер Безвухе у французькому полоні) і «Воскресіння» Л. Н.Толстого. Цей добуток стало свого роду прелюдією для книги «Архіпелаг ГУЛАГ». Після виходу у світло «Одного дня Івана Денисовича» Солженицин одержав від читачів величезна кількість листів, з яких пізніше склав антологію «Читають «Івана Денисовича»».