Географія ісламу в сучасному світі

Злиття духовн і світського почав при формально вищій значимості релігії вплинуло на багато сторін релігійно-культурної традиції ісламу. Так, ідея священної війни з невірними (джихад, газават) придбала в ісламі абсолютну цінність, майже божественну святість. Часом політика цілих країн і народів ставилася на службу цій ідеї. Різного роду шейхи й ішани часто й уміло розпалювали національно-релігійну ворожнечу. Але ідея джихада використовувалася верб справедливих цілях національного звільнення, в антиколоніальних війнах і т.п. Важливим моментом джихада був його фанатично-несамовитий характер: під прапором священної війни правовірні, не коливаючись, ішли вперед і не тільки з легкістю, але й охоче віддавали свої життя.

Інша важлива риса релігійно-культурної традиції ісламу, що зіграла чималу роль у формуванні відносини правовірних до життя, - це ідея приречення й пов’язана з нею пасивність. Найбільша увага цьому догмату приділяли суфії, які відверто проповідували уповати на волю Аллаха й не прагнути до активного життя, а, навпроти, гасити в собі страсті й тим самим домагатися злиття з божеством. Але, шаріючи божественного приречення й крім суфіїв здобула собі чималу популярність в ісламі. Звичайно, це не означає, що правовірні, уповаючи у всім на волю Аллаха, переставали до чого прагнути. Вони робили свою справу, слухали зверненим до них закликам, а часом навіть піднімалися на рішучі дії, будь те священна війна з невірними або селянським повстанням під гаслами тої або інший із заколотних сект. Однак індивідуальна енергія, ініціатива, заповзятливість, завзятість у досягненні мети, що мали чимале значення для швидкого соціально-економічного розвитку, ісламом ніколи не заохочувалися, тому що це не відповідало розміряної й звично поточному життю з її п’ятьома щоденними (і отнимающими чималий час) молитвами й іншими обов’язками правовірного.

Сильний акцент на обрядову сторону життя з її щоденними молитвами, обов’язковим місячним виснажливим постом, паломництвом і т.п. - також одна з характерних для ісламу релігійно-культурних традицій. Традиції такого роду виховували звичку до покори, слухняності, дисципліні, а головне, різко протистояли будь-якій індивідуальності. Ні талант, ні натхнення майстра, ні зліт думки генія - ніщо не може й не повинне бути на перешкоді обов’язковій п’ятикратній молитві в покладений строк, дотриманню поста й інших обрядів. Людина штучно приземлялася, йому по кілька разів у день протягом всього життя нагадували про те, що він - лише жалюгідна піщина, розпростерта ниц перед великим Аллахом.

Зрозуміло, не слід перебільшувати. П’ятикратна молитва, перетворившись у звичку, у напівавтоматичний ритуал, не занадто-те обтяжувала правовірного й вуж, у всякому разі, не дуже заважала займатися його справою, як би далеко від заповідей Аллаха воно не перебувало. До того ж заповіді ісламу не перешкоджали мусульманинові займатися політикою, підприємництвом, віддаватися обуревающим його страстям.

Іслам, як і християнство, схильний засуджувати соціальна нерівність. Однак, якщо християнство обмежується при цьому лише словесним осудом і карами для богатих у майбутньому те в ісламі справа обстоит конкретніше: він припускає якесь, хоча й малоощутимое, але все-таки реальний перерозподіл имуществ і доходів за допомогою закята. Християни теж займаються добродійністю, жертвують на сиріт, богоугодні заклади й т.п. Але для них це - справа сугубо особисте; в ісламі ж це борг, освячений релігійними нормами. Набагато більш послідовно, ніж християнство, іслам проповідує, що перед Аллахом усі рівні. Тому, хоча на мусульманському Сході станові привілеї й споріднення завжди високо цінувалися, вони все-таки не перетворилися там, у систему замкнутих аристократичних привілеїв, як те трапилося в Європі. Багато в чому цьому сприяла злитість духовн і світського почав, і, зокрема, те, що шлях у ряди визнаних муджта-хидов і мутакаллимов залежав не від походження людини і його соціальних зв’язків, а від його успіхів у збагненні мудрості ісламу.