«ДВОРЯНСЬКЕ ГНІЗДО» И. С. ТУРГЕНЄВА. ХАРАКТЕРИСТИКА ЛАВРЕЦКОГО Й ЛІЗИ КАЛИТИНОЙ Іван Сергійович Тургенєв - найбільший російський класик, називали «співаком дворянських гнізд». Письменник у чорновому рукописі позначив, що «Дворянське Гніздо», задумане в 1856 році, «вилилося» у роман в 1858 році. Анненков писав: «Тургенєв мав здатність у частому й тривалому своєму переїздах обмірковувати нитки майбутніх оповідань, так само точно, як створювати сцени й наме-тть подробиці описів, не перериваючи гарячих бесід навкруги зебя й часто беручи участь у них досить діяльно». Новий добуток письменника не залишилося непоміченим. В-Гторг перед романом був одностайним

«Дворянське гніздо», ю визнанню автора, мало найбільший успіх, що коли-або випадав письменникові на частку. У добутку читачів критиків скоряла «світла поезія, розлита в кожному зву-рє цього роману». Країна переживала нові часи (умер Микола I, окончилась поразкою Росії Кримська війна). Пе-Эед суспільством устало питання: як жити?

«…Що ж ви мають намір робити?» - запитує один з персонажів тургеневского роману, Паншин, у головного героя, Лав-Эецкого. «Орати землю,- відповідає Лаврецкий,- і намагатися якнайкраще неї орати». Писарєв відзначав, що «на особистості Лаврецкого лежить виразно позначена печатка народностей, Йому ніколи не змінює росіянин, невигадливий, але міцний v. здоровий практичний зміст і російська добродушність, іноді кутасте й неспритне, але завжди искреннее й неприготоване. Лав рецкий простий у вираженні радості й горя; у нього немає вигуків v. пластичних жестів, не тому, що він придушував їх, а тому що це не в його природі…

У Лаврецкого є ще одне чисто русявий ское властивість: легкий, необразливий гумор пронизує собою по шануй кожне його слово; він добродушно жартує з іншими й часто дивлячись із боку на своє положення, знаходить у ньому комическун! сторону. Він ніколи не впадає в трагізм; навпроти, отношени» його до власної особистості отут залишається гумористичним. Він доб родушно, з відтінком тихого смутку сміється над собою й над свої мі захопленнями й надіями».

У своїх поглядах Лаврецкий близький слов’янофільству. (Напрямок, що виник в 20-е роки XIX століття, що відкидає кріпосне право, влада над людиною державної бюрократії. Слов’янофіли бачили вихід для Росії в народній російській душі й ширше - у слов’янському житті.) «Лаврецкий відстоював молодість і самостійність Росії…

вимагав насамперед визнання народної правди й смиренності перед нею». У цьому переконанні героя Тургенєв виразив своє розуміння часу, хоча ідеї, висловлені Лаврецким, багато в чому суперечили поглядам автора. Образ Лаврецкого мав і особливий зміст для Тургенєва: він справді автобіографічний герой, але полягає це не в збігу яких-небудь зовнішніх особливостей і подій життя героя й письменника (таких дуже небагато), а у внутрішній їхній подібності. «Що могло відірвати його від того, що він визнавав своїм боргом, єдиним завданням своєї майбутності?

Спрага щастя - знов-таки спрага щастя!..- Ти захотів удруге зазнати щастя в житті,- говорив він (Лаврецкий) собі,- ти забув, що й то розкіш, незаслужена милість, коли воно хоч один раз відвідає людину. Воно не було повно, воно було ложно, скаже. шь ти; так пред’яви ж свої права на повне, щире щастя!

Оглянься, хто навколо тебе блаженствує, хто насолоджується?» Лаврецкий, як і автор, пережив важку кризу, зміцнився в нещастя й навчився без страху дивитися в очі часу, що насувається. Йому допомагає вигнати з душі «скорбота про минуле» «почуття батьківщини».

У прощальному монолозі героя чутний голос Тургенєва: «…він, самотній, бездомний мандрівник, під веселі кличі, що долітали до нього, що вже заменили його молодого покоління - оглянувся на своє життя. Смутно стало йому на серце, але не важко й не сумно: шкодувати йому було про що, соромитися - нема чого». «Грайте, веселитеся, ростете, молоді сили,- думав він, і не було гіркоти в його думах,- життя у вас спереду, і вам легше буде жити: вам не прийде, як нам, відшукувати свою дорогу, боротися, падати й вставати серед мороку; ми клопотали про те, як би уцелеть - і скільки з нас не уцелело! - а вам потрібна справа робити, працювати, і благословення нашого брата, старого, буде свами.

А мені залишається віддати вам останній уклін - і хоча із сумом, але без заздрості, без усяких темних почуттів сказати, у виді кінця, у виді Бога, що очікує: “Здраствуй, самотня старість! Догоряй, марне життя!”» Самообмеження Лаврецкого виразилося й в осмисленні