Твору Василя Володимировича Быкова вражають читача суворою правдою життя. Його герої, звичайні люди, у важких умовах війни, на фронті або в партизанському підпіллі, знаходять силу волі, готовність відстоювати своє людське достоїнство до кінця. Письменник, самими минулими фронтовими дорогами, прекрасно знає тему, хоче розповісти молодому поколінню про героїчне минуле їхніх батьків і матерів, влити в їхні серця гордість за велике минуле країни. Невелика повість Быкова “Піти й не повернутися” незвичайна для автора тим, що головною героїнею є молода партизанка Зоська Норейко.

Проста білоруська “девчатка”, ніколи не відрізнялася особливою сміливістю й самостійністю, жила з матір’ю, мріяла стати вихователькою дитячого садка, вибравши саму мирну професію - турботу про малят. Але доля розпорядилася інакше. Сувора й жорстока війна коректує життя Зоськи, змушує її зайнятися небезпечною й непростою справою - стати зв’язковий у партизанському загоні. Ідучи на завдання, Зоська боїться, як усяка нормальна людина. Але більше незрозумілого, містичного страху темряви й самітності Зоська боїться провалити завдання, підвести людей, що сподіваються на неї. І коли Зоська падає в струмок, чомусь виникає думка, що села вона в калюжу, ніякого виконання завдання не вийде й причиною цьому - Антон, партизан із загону

Злякавшись саме його, дівчина кидається у воду, намагаючись швидше перебратися через струмок, що розлився. Спочатку Зоська рада появі Лохина, але в душі її підспудно росте сумнів: чому Антон іде з нею, її не попереджали про напарника. І коли Антон зізнається, що пішов самовільно проводити дівчину, Норейко вужасе.

Це може погубити справу, заради якого вона пережила страх, холод, голод, утому. Антон симпатичний Зоське, вона намагається застерегти партизана від необачного вчинку, а довідавшись про його зрадництво, рішуче повстає проти. Ми із замилуванням спостерігаємо за героїнею, як вона непохитно й рішуче вступає в нерівну боротьбу з Антоном. Звідки черпає сили це фізично слабка істота? Зоська твердо знає, що з фашистами на одній землі їй не жити

“Отут треба втратити останню совість. Вони ж чуму двадцятого століття… з ними жити неможливо, вони ж звірі… Ми - люди

И ми ніколи їх не приймемо, якщо навіть вони й переможуть. Ти говориш: немає вибору. Вибір є: або ми, або вони. От у чому наш вибір”. Антон здивований, як дівчину “напропагандировали”. Але справа не тільки впропаганде.

А в тій моральній чистоті, духовності, які несе в собі Зоська. Вона не може все красиво пояснити, але точно знає - неможливо прийняти “новий порядок” фашистів. Це значить зрадити матір, ідеали, виховані з дитинства. Слабка фізично, зв’язна виявляється “сталевий” усередині.

Вона безмірно хоче вижити, але не за всяку ціну. І автор наприкінці повести дає малий шанс героїні. Ми не знаємо, як зложиться подальша доля “маленької партизанки”, але разом із селянкою віримо, що виживе Зоська, розповість правду про Антона, допоможе товаришам у нелегкій боротьбі. Зоська повністю поклалася на людей, що прийшли їй на допомогу

Її перев’язали, запитали, хто неї ранив, але не було сил відповісти. Опам’ятавшись, Зоська бачить над собою небо й усі права захищені 2001-2005 розуміє, що її везуть на санях. Той же голос, що пропонував молоко, заспокоює дівчину: “Нічого, девчатка, усе буде добре. Перепряжемо тебе в гарне місце, як-небудь очуняешь.

Молода ще, жити будеш, дитинок народиш. Не століття ж цій проклятій війні тривати”. Оптимізмом наповнені останні фрази повести. І читач вірить, що все буде добре. Тільки якою напругою сил і ціною далася ця Перемога?!

Письменник всім ходом оповідання призиває не забувати цього