Романи “Брати й сестри” і “Дві зими й три літа” разом з романами “ Шляху-Роздоріжжя” і “Будинок” становлять тетралогію письменника Федора Абрамова “Брати й сестри”, або, як назвав добуток автор, “роман у чотирьох книгах”. Об’єднані загальними героями й місцем дії (північне село Пекашино), ці книги оповідають про тридцятирічну долю російського північного селянства, починаючи з військового 1942 року. За цей час зостарилося одне покоління, змужніло друге й підросло третє. І сам автор знаходив мудрість зі своїми героями, ставив усе більше складні проблеми, вдумувався й удивлявся в долі країни, Росії й людини

Більше двадцяти п’яти років створювалася тетралогія (1950-1978). Більше двадцяти п’яти років не розставався автор з улюбленими героями, шукав разом з ними відповіді на болючі питання: так що ж таке ця Росія? Що ми за люди? Чому ми буквально в нелюдських умовах зуміли вижити й перемогти ворога й чому в мирний час не змогли нагодувати людей, створити справді людські, гуманні відносини, засновані на братерстві, взаємодопомозі, справедливості? Про задум першого роману “Брати й сестри” Федір Абрамов неодноразово розповідав на зустрічах із читачами, в інтерв’ю, впредисловиях.

Чудом уцелев після важкого поранення під Ленінградом, після блокадного госпіталю, улітку 1942 року під час відпустки по пораненню він виявився на рідному Пинежье. На все життя запам’ятав Абрамов те літо, той подвиг, те “бій за хліб, за життя”, що вели напівголодні баби, старі, підлітки. “Снаряди не рвалися, кулі не свистіли. Але були похоронки, був нестаток страшна й робота. Тяжка чоловіча робота в поле й на лузі”.

“Не написати “Брати й сестри” я просто на міг… Перед очами стояли картини живої, реальної дійсності, вони давили на пам’ять, вимагали слова про себе. Великий подвиг російської баби, що відкрила в 1941 році другий фронт, бути може не менш тяжкий, чим фронт російського мужика, - як я міг забути про цьому?” “Тільки правда - пручи травня й безстороння” - письменницьке кредо Абрамова. Пізніше він уточнить: “…Подвиг людини, подвиг народу виміряється масштабом вчиненого, мірою жертв і страждань, які він приносить на вівтар перемоги”.

Відразу ж після виходу роману письменник зштовхнувся з невдоволеннями земляків, які дізнавалися в деяких героях свої прикмети. Тоді Ф. А. Абрамов, може бути, уперше відчув, як важко говорити правду про народ самому народу, розбещеному як лакувальною літературою, так і пропагандистськими хвалебними мовленнями на його адресу. Ф. А. Абрамов писали: “Земляки мене зустріли добре, але деякі ледь приховують досаду: їм здається, що в моїх героях виведені деякі з них, причому виведені не зовсім в утішному світлі

И даремно переконувати. До речі, знаєш, на що опирається лакувальна теорія, теорія ідеального мистецтва? На думку народне. Народ терпіти не може прози в мистецтві. Він і зараз віддасть перевагу різним небилицям тверезому оповіданню об нього життя

Одна справа його реальне життя, і інша справа книга, картина. Тому гірка правда в мистецтві не для народу, вона повинна бути звернена до інтелігенції. От штуковина: всі твори на a l l soch © 2005 щоб зробити що-небудь для народу, треба іноді йти врозріз снародом.

И так у всім, навіть в економіці”. Ця важка проблема буде заниматъ Ф. А. Абрамова всі наступні роки. Сам письменник був упевнений: “Народ, як саме життя, суперечливий. І в народі є велике й мале, піднесене й низинне, добре й зле”.

“Народ - жертва зла. Але він же опора зла, а виходить, і творець або, принаймні, живильний ґрунт зла”, - міркує Ф. А. Абрамов. Ф. А. Абрамов зумів гідно розповісти про трагедію народної, про лиха й страждання, про ціну самопожертви рядових трудівників. Йому вдалося “глянути в душу простої людини”, він увів у літературу цілий пекашинский мир, представлений різноманітними характерами. Не будь наступних книг тетралогії, однаково залишилися б у пам’яті сім’я Пряслиных, Анфіса, Варвара, Марфа Репишная, Степан Андреянович.

Трагедія війни, єднання народу перед загальним лихом виявили в людях небачені духовні сили - братерства, взаємодопомоги, жалю, здатність до великого самозречення й самопожертви. Ця думка пронизує все оповідання, визначає пафос роману. І все-таки авторові здавалося, що її слід уточнити, поглибити, зробити більше багатоскладової, неоднозначної. Для цього треба було ввести неоднозначні суперечки, сумніви, міркування героїв про життя, про військову совість, про аскетизм

Йому хотілося подумати самому й змусити читача задуматися про питання “буттєвих”, що не лежать на поверхні, а уходящих коріннями в осмислення самої суті життя і її законів. З роками він усе більше зв’язував проблеми соціальні з моральними, філософськими, загальнолюдськими. Природа, люди, війна, життя…

Подібні міркування хотів увести письменник у роман. Про це - внутрішній монолог Анфіси: “Росте трава, квіти не гірше, ніж у мирні роки, лоша скакає й радується навколо матері. А чому ж люди - самі розумні із всіх істот - не радуються земній радості, убивають один одного?.. Так що ж це відбувається-те? Що ж таке ми, люди?

” Про сенс життя міркує після загибелі сина й смерті дружини Степан Андреянович: “От і життя прожите. Навіщо? До чого працювати? Ну, переможуть німця

Повернуться додому. А що в нього? Йому-Те що? И, може бути, випливало жити для Макарівни. Єдина людина була біля нього, і того проворонив. Так навіщо ж ми живемо?

Невже тільки працювати?” І відразу автор позначив перехід до наступної глави: “А життя брало своє. Пішла Макарівна, а люди працювали”.

Але головне питання, що хотів виділити Абрамов, - це питання про совість, про аскетизм, про зречення від особистого в ім’я загального. “ чиМає право людин на особисте життя, якщо всі навкруги мучаються?” Питання наисложнейший. Спочатку автор відмінювався до ідеї жертовності

У подальших замітках до характерів і ситуацій, пов’язаним з Анфісою, Варварою, Лукашиным, він ускладнив проблему. Запис від 11 грудня 1966 року: “ чиМожна повнокровно жити, коли навкруги лиха? От питання, що доводиться вирішувати й Лукашину, і Анфісі. Не можна. Совість та ін. Не можна жити повнокровно зараз.

А коли ж жити людині?” Громадянська війна, п’ятирічки, колективізація, війна… Лукашин повний сумнівів, але зрештою на питання “ чиМожлива тепер любов?

” він відповідає: “Можлива! Саме тепер і можлива. Не можна скасувати життя. А на фронті? Ти думаєш, у всіх пост великий?

Так чи можливо це?” Анфіса думає інакше: “Кожний вирішує так, як він може. Я не засуджую. А сама не можу. Як я бабам подивлюся в очі?” Максималізм Анфіси автор хотів пояснити міцними моральними підвалинами в неї старовірській сім’ї

“Раз горі в будинку - щодня небіжчики, - хіба може вона віддаватися радості? Хіба не злочинно це? Усе прабаби й бабки, що зберігали вірність до труни своїм чоловікам у їхньому роді, повставали проти її любові, проти пристрасті”. Але й Анфісу змушував автор більше сумніватися, шукати відповіді. Анфіса терзається: любити повинна була Настя, її повинна була обдарити всіма дарунками життя, а насправді любити випало їй, Анфісі

Так хіба справедливо це? Хто, хто визначає все це, заздалегідь розраховує? Чому одна людина вмирає в молодості, а іншої живе? Коли Анфіса довідається, що Настя обгоріла, стала калікою, вона надягає на себе вериги

Стоп. Ніякої любові! Вона стала сувора, аскетична, що називається, у ногу зі своїм часом. І думала: так і треба. У цьому неї борг

Але людям це не сподобалося. Людям, виявляється, більше подобалася колишня Анфіса - весела, безжурна, жадібна до життя. І саме тоді про неї із захватом говорили баби: “Ну, женка! Не падає духом. Ще й нас тягне”.

А коли Анфіса стає аскетом, зле стає й людям. І люди не йдуть до неї. А вона адже хотіла їм добра, для них надягала на себе волосяницю. Морально аскетичне і язычески життєлюбне відношення до миру приймало в романі й в інших добутках Ф. А. Абрамова самі багатоликі форми. Крайній аскетизм і егоїстично бездумне життєлюбство були однаково неприйнятні для письменника. Але він розумів, як важко знайти правду - істину в цьому світі

Тому знову й знову зіштовхував протилежні натури, погляди, переконання, шукання в складних життєвих ситуаціях. Що ж, на думку письменника, повинне допомогти людині знайти відповіді на ті складні питання, які ставить перед ним життя? Тільки саме життя, дороге серцю автора природа, ті “ключові джерела”, у яких обмивається герой роману й від яких набирається сил, “і не тільки фізичних, але й духовних”.

Збережи - » Доля людини в романі Ф. А Арамова «Брати й сестри» . З'явився готовий твір.