Громадянська війна 1918-1920 років - один із самих трагічних періодів в історії Росії; вона віднесла життя мільйонів, змусила. зштовхнутися в жорстокій і страшній боротьбі народні маси: різних станів і політичних поглядів, але однієї віри, однієї культури й історії.

Війна взагалі, а цивільна зокрема - дійство споконвічно протиприродне, але адже в джерел будь-якої події коштує Людина, його воля й бажання: ще Л. М. Толстой затверджував, що об’єктивний результат в історії досягається шляхом додавання воль окремих людей у єдине ціле, в одну результуючу. Людина - крихітна, часом невидима, але разом з тим незамінна деталь у величезному й складному механізмі війни. Вітчизняні письменники, що відбили у своїх добутках події 1918-1920 років, створили ряд життєвих, реалістичних і яскравих образів, поставивши в центр оповідання долю Людини й показавши вплив війни на його життя, внутрішній мир, шкалу норм і цінностей.

Будь-яка екстремальна ситуація ставить людину у вкрай складні умови й змушує його виявити самі значні й глибинні властивості характеру; у боротьбі доброго і злого почав душі перемагає найсильніше, а чинений людиною вчинок стає підсумком і наслідком цієї боротьби. І нерідко корисливі інтереси й страх беруть гору над кращим у людині; така ситуація, наприклад, зображена в романі А. Фадєєва «Розгром»: Мечик, по своєму ж легкодумству і юнацькій захопленості попав у загін, виявляється абсолютно непристосованим до тяжких умов війни, поводиться низько й негідно. У нього немає елементарного почуття боргу, він не здатний піклуватися не тільки про інші (Варі й навіть своєму коні), але й про себе; це слабкий, легкодухий, егоїстичний і тому непотрібна на війні людина. Мечик - тягар для загону; у фіналі ж нагромадилися в його душі страх і боягузлива ненависть до війни вихлюпуються - Мечик віддає загін, біжить із нього. Мотив втечі й зрадництва звучить і в іншому добутку, присвяченому темі Громадянської війни, - п’єсі М. Булгакова «Дні Турбіних». Тут гетьман і його наближені залишають напризволяще ціле місто, біжать, рятуючи лише свої життя. Біжить і Тальберг, причому його провина навряд чи менше: ця людина залишає в небезпеці дружину і її братів. Тальберг недостойний співчуття, а тим більше поваги (Олена так і говорить Шервінському: «Не люблю я його й не поважаю»). Дійсно, всі те гірше, що може виявитися в людині у важкий час - боягузтво, низькість, себелюбність, - втілено в цьому явно нелюбимому герої Булгакова. Інший герой, Шервінський, є присутнім при втечі гетьмана, ніяк йому не перешкоджаючи (імовірно, усвідомлюючи марність всіх спроб), але після втечі повідомляє Турбіних про небезпеку, тобто поводиться максимально чесно й шляхетно в умовах безчесної гри гетьмана і його команд.

Складність ситуації полягає, зокрема, у тім, що моральний вибір, чинений людиною, не завжди може бути однозначний, і шляхетна людина, пристосувавшись до зовнішніх умов, здатний принести об’єктивно більше добра навколишньої. Якби не новини від Шервінського, Турбіни не встигли б підготуватися до захисту, а ні від кого іншого цю інформацію одержати було неможливо. Проблема ще й у тім, що чималій людині часом доводиться переступати через свої принципи, - війна диктує нові правила й норми. В оповіданні І. Бабеля «Мій перший гусак» герой робить змушене вбивство (хоча й гусака), при цьому, природно, порушує моральні закони; але на війні вбивство морально виправдано, смерть - у порядку речей, особливо якщо є реальна необхідність переступити закон «не убий» (у випадку з Лютовим - героєві просто неможливо було б жити далі з козаками). Людині доводиться іти на компроміс із собою, тому що війна міняє поняття про моральність і аморальність, про припустимий і про неприпустимий; навкруги смерть, що уже не сприймається як щось особливе. У двох інших оповіданнях Бабеля, «Лист» і «Берестечко» (обоє входять у цикл «Кінармія»), автор показує свідомість, покалічена війною; у першому - солдата Курдюкова, «у найперших рядках» свого листа матері запитувача про улюбленого жеребця Степанку, а лише «по-друге» брата, що сповіщає її про смерті, і батька. І сама смерть описується з льодову душу спокоєм, у подробицях. Сцена вбивства старого єврея жахає щоденністю, у сприйнятті героя нічого видатного в ній немає; видиме, герой бачить таке не в перший і не востаннє, і тим більше страшно звучить кинута вбивцею фраза: «Якщо хто цікавиться, нехай прибере. Це вільно…» Свідомість людини на війні деформується, міняється; стають неясні, розпливчастими рамки дозволу.

У темі смерті, що пронизує практично всі добутки про війну, звучить один, на мій погляд, найстрашніший мотив; той факт, що аналогічні сцени зустрічаються в трьох дуже різних роботах («Доктор Живаго», «Кінармія», «Розгром»), говорить про гостроту, актуальність і повсюдності проблеми в період війни. Ця проблема - убивство в порятунок, тобто смерть, сприймана в силу різних причин як необхідність, що несе полегшення вмираючий. У Бабеля Долгушев сам вимагає смерті, усвідомлюючи, що вона неминуча; Фролова («Розгром») убивають, але перед смертю він розуміє, що в пробірці не ліки, і фактично погоджується на загибель. Така ситуація болісна й для вбивць, і для жертви; не всякий здатний відняти життя в людини, навіть приреченого: Левінсону коштує чималих щиросердечних зусиль прийняти це рішення, а герой «Смерті Долгушева» взагалі виявляється не в силах вистрілити у вже вмираючого. З іншого боку, мовчазна згода Фролова на смерть - теж подвиг, що може зробити тільки дуже сильна людина. Особливий випадок - убивство Памфілом Палих сім’ї («Доктор Живаго»): ціль та ж - запобігти мученням, але тут ця ідея повністю заволодіває героєм і практично зводить його з розуму.

У цих умовах украй важко зберегти здоровий розум, залишитися самим собою, не дати гіршому в собі узяти гору над кращим. І все-таки такі люди є; мотив героїчного поводження людини на війні звучить у багатьох добутках, причому героїзм проявляється на різних рівнях, як у керівників, від яких потрібна рішучість, самовладання й, мабуть, саме важке - здатність покласти на себе відповідальність, так і в підлеглих, достоїнства яких становлять хоробрість і безмежну відданість командирові й загону. Мудрі й розважливі керівники, Левінсон і Олексій Турбін, прагнуть зберегти життя своїм підлеглим, роблять для цього все можливе: Турбін наказує юнкерам: «По будинках!», розуміючи, що це суперечить кодексу честі й достоїнства воїна, але інакше молоді, недосвідчені, «зелені» солдати загинуть, і загинуть нізащо, нічого не домігшись, тому що серйозного опору вони однаково зробити не зможуть. Посада керівника коштувала Турбіну життя: рятуючи інших, не встиг урятуватися сам. У фіналі роману «Розгром» Левінсон не вмирає, але з’являється перед тими, що вижили пристарілим; раптово навколишні бачать у ньому звичайної людини зі сльозавими очами, що схудло й зблідли. Але остання фраза роману («…потрібно було жити й виконувати свої обов’язки») повертає оптимістичний настрой; слабість Левінсона тимчасова, тому що хоробра людина - це не той, хто не випробовує страху, адже інстинкт самозбереження є в усіх; це той, хто вміє придушити в собі страх, поставити спільні інтереси, ідею вище страху й не дає йому перерости в боягузтво.

Не менше хоробрості потрібно від підлеглих - Морозка, Миколки Турбіна. Ці герої двох різних добутків належать різним станам, у них зовсім різні долі, і, мабуть, єдине, що їх поєднує, - те краще, що є в солдаті: сміливість, вірність, відданість, у відомій мері ініціатива. І обоє автора, Булгаков і Фадєєв, явно симпатизують героям, хоча в силу реалістичності добутків приводять їх до трагічного фіналу: Морозку - до героїчної смерті, Миколку - до важкого поранення.

Pages: 1 2