Доля й літературна творчість В. В. Набокова

Мабуть, ніхто з російських письменників XX століття не росло в такій розкоші, у такому комфорті й з таким відчуттям значущості своєї сім’ї, з відчуттям своєї безсумнівної приналежності до еліти. Батько майбутнього письменника В. В. Набоков - великий чиновник і державний діяч (вінець його кар’єри - міністерська посада керуючий справами Тимчасового уряду Росії в березні - квітні 1917 року), людина богатий і культурний, англоман

Володимир^-молодший спочатку вивчився по-англійському, а вуж потім по-російському. У Набокових власний, рожевого граніту триповерховий особняк у самому центрі Петербурга, на Великий Морський, маєток на ріці Оредеж у шістдесяти верстах від столиці. У сім’ї два автомобілі: по тимі часам випадок найрідший; в одному з лімузинів хлопчика щодня возять у Тенишевское училище - саме дороге. Але не саме елітарне; тут, на відміну від ліцею, не було станових перешкод

Про своє золоте дитинство, про блискучого батька, про щасливі дні в передреволюційному Петербурзі й на дачі Набоков писав багато й з великою любов’ю

Перепад до наступного емігрантського життя виявився дуже різким. На відміну від основної маси російських біженців Набоков добре знав мову, мав престижне західне утворення. Але кембриджський диплом нічого не давав у змісті життєвого пристрою. Та й сам Набоков уже не хотів для себе ніякої іншої кар’єри, крім письменницької. Доводилося перебиватися випадковими заробітками, не літературними, зрозуміло, а скоріше стосовними до «сфери обслуговування», якщо так можна назвати найманого партнера для багатих і недотепних тенісистів

Набоков не голодував, але, як свідчить мемуарист, «акуратно підстригав бахрому на штанах». У кожному разі це принизливо, а для недавнього юного сноба з Тенишевского училища - втройне.

Набоков був дуже самолюбний і ніколи не «плакався в жилетку». Про второсортности росіян емігрантів у західному житті він писав з легкою іронією, але так не обдурить вона чуйного чита* теля: «Оглядаючись на ці роки вільного зарубіжжя, я бачу себе й тисячі інших російських людей провідними трохи дивну, але не позбавлену приємності життя в речовинній убогості й духовній млості, серед не граючих рівно ніякий ролі примарних іноземців, у чиїх містах нам, вигнанцям, доводило фізично існувати. Тубільці ці були як прозорі, плоскі фігури із целофану, і хоча ми користувалися їхніми будівлями, винаходами, городами, виноградниками, місцями звеселяння й т.д., між ними й нами не було й подоби тих людських відносин, які в більшості емігрантів були між собою».

Відомо, що росіяни викликали усмішки западноевропейцев і деякими особливостями свого побуту й поводження, манерою носити штани й нескінченні суперечки про сенс життя. Для Набокова, англізованого з пелюшок, джентльмена, кембриджського вихованця, була нестерпна думка, що в очах Європи й він - він! - ставиться до юрби збуджених і расхристанних особистостей з розкритою душею, а часто й з не застебнутою ширінкою…

Набоков як би свідомо усе далі й далі відходив від гуманізму, настільки властивого росіянці літературі, віддаючи холодній естетиці, формотворчеству, що доходить до трюкацтва, явне перевага перед етикою. Це не пройшло непоміченим навіть у вузькому колі людей, що любили його. Емігрантська письменниця Зінаїда Шаховская пише, що вже тоді її дещо тривожило в його творчості, при тім що вона почувала й передчувала, яке місце займе Набоков у світовій літературі. Її турбували «всі наростаюча гордовитість стосовно читача, але головне - його намічена бездуховність». Подібних оцінок було багато. Талановитим пустоплясом назвав Набокова в ті роки Куприн. А Бунін сказав про нього: «Чудовисько! Але який письменник!» Його однокашник Олег Волков дав Набокову (уже після його кончини) таку оцінку: «Я не віднімаю в нього ні таланта (він безперечний), ні майстерності чисто літературного. Набоков - віртуоз російської мови, його епітети дивно точні. Але прочитайте від початку до кінця будь-яку його річ - і відчуєте абсолютну сухість цієї людини. У нього немає співчуття ні до кого».

Перераховані недоліки (а якщо дивитися з іншого боку - достоїнства) зробили Набокова одним зі стовпів (або батьків) модернізму; поруч із ним Джойс, Кафка, Пруст. Слава Набокова всемирна. Модернізм для нього з’явився єдиним виходом з його дивного й страшного положення: сама собою неможливість, що розуміє, жити на Батьківщині, комплекс «сина того самого Набокова», що відрізав його від більшості еміграцій, сторонність для росіян через «европеизма», сторонність для європейців через «руськість».

Не дивно, що при такій безпідставності й «бессредно-сти», при існуванні серед «примарних тубільців» для Набокова твердою реальністю стало саме слово, сама мова. Він сам створив собі середовище перебування й пристосував її для життя - зовсім як Робинзон, тільки не на пустельному острові, а в людському мурашнику, мешканців якого він силою своєї уяви перетворив у примар. І вуж коли він міг назвати реальних німців і французів «примарними націями», те у своїх книгах, у мирах, створених єдино уявою, вона міг творити будь-які чудеса. У реальному житті йому не на що було обпертися, його відштовхували - шукай п’ятий кут. І він оселився в цьому п’ятому куті

Відтіля він глузував зі своїх кривдників, дражнив їх, містифікував, дурів, грав: усього цього повно в його книгах

При всій глибокій повазі до Олега Волкову не можна погодитися, що в будь-якій речі Набокова відчувається сухість автора й байдужість до людей. Не відчувається цього в таких речах, як «Машенька», «Дарунок», «Інші береги», «Пнин», «Щире життя Себастьяна Найта», і, звичайно, в «Подвигу» - романі про нестерпне борошно ностальгії

«Я завжди думав, що одне із самих чистих почуттів - це почуття вигнанця, що оплакує землю, де народився. Я бажав би показати, як щосили напружує він пам’ять у нескінченних зусиллях зберегти живими і яскравими картини колишнього: пагорби, що запам’яталися блакитними, і благословенні дороги, і зайців на ріллі, і живопліт, у яку вплела неофіційна троянда, і дзвіницю вдалині, і дзвіночки під ногами…» Про ні, це говорить не застебнутий на всі ґудзики Набоков, це говорить герой роману «Щире життя Себастьяна Найта». Набоков написав цей роман в 1938 році, ще в Парижі, англійською мовою, там він і був виданий в 1941 році

Особливий приклад набоковского насмешничанья над публікою - це знаменита «Лолита», написана в 1955 році. «Лолита» насмешничает над всією вульгарністю американського суспільства споживання й над незлічимими бульварними романами Америки. Немає сумнівів у тім, що її ніяк не можна віднести до вульгарного романчикам.

Ця книга вирішила матеріальні проблеми Набокова, і він негайно кинув службу й виїхав у Швейцарію, де в пансіоні провів залишок життя

Набоков був і поетом. Він адже й починав як поет - ще в Росії. В 1923 році в Берліні він видав два збірники віршів, які потім скуповував і знищував. Наступний збірник він випустив лише в 1959, але саме в цьому проміжку й були створені основні набоковские вірші. Вони друкувалися «вроссипь» у багатьох журналах і газетах російського зарубіжжя, значна частина залишилася неопублікованою. Однак усе, що автор уважав потрібним віддати читачеві, він віддав; багато чернеток і невдалих, на його думку, варіантів знищився

Набокова-поэта варто оцінювати поетичними мірками. Емігрант Гліб Струве (поет) докоряв раннього Набокова сухозлітним патріотизмом його віршів, сентиментальною тугою за Батьківщиною й берізкам. Двадцятилітній біженець попадає в Париж, наповнений культурними цінностями, у тепло й комфорт, у повну безпеку нарешті,- і про що ж він пише?