Чи не головною особливістю прози ХХ ст., її серцевиною вважається психологізм, який активно виявився в неореалізмі і вплинув на концепцію особистості. Митці, акцентуючи на винятковості героя, неповторності його індивідуального характеру, поруч із фактичною біографією створюють духовний, емоційно-настроєвий, «внутрішній» життєпис. У творах домінують рефлектуючі герої, свідомість яких невіддільна від самоаналізу, осмислення своїх

Життєвих принципів, цілей, цінностей, прагнень. Це вже не типи, а характери, які виявляються не через безпосередню дію, діалоги, монологи, авторські характеристики, а через внутрішнє мовлення героїв, портрети, пейзажі тощо. У центрі – внутрішні конфлікти, а не зовнішні (зіткнення героя з несприятливими обставинами, оточенням, перешкодами), звідси – драматизація, ліризація та суб’єктивізація оповіді, вихід із соціального виміру на рівень вселюдських проблем. Прикладом є психологічний портрет Хоми Прядки з однойменного твору В. Винниченка: «Дід якось занадто живо присунув до себе книжку, немов захищаючись нею, і на лиці його з обвислими вниз щоками промайнув вираз зовсім невідповідний моїм словам» [1, 713]. Хома контролює себе, в цьому йому допомагає господиня: «Дід тривожно й боязко хитав головою за кожним словом баби і старечими руками совав книжку по столі» [1, 713], прагне придушити емоції та переживання (імпульсивний захист книжкою), однак несвідомі інстинкти вириваються з-під контролю racio: «І раптом не витримав старий. Схопившись на ноги, блиснув очима, підняв руку і з несподіваною силою вдарив кулаком по книзі. … дід переродився. От тепер я бачив самого Хому Прядку. Це був той самий, кого я шукав. Той запальний, незломний, повний буйних сил, яким треба дати вихід» [1, 715]. Але ця метаморфоза не була довготривалою: «І вмить, як буває після останнього блискучого проміння сонця, все примеркло і погасло. Між дідом та мною стала висока сувора баба» [1, 715]; «Дід у той же момент весь ослаб, винувато закліпав очима і швиденько сів на місце, присунувши до себе ’покаліпс’» [1, 715].

Гр. Тютюнник уникає розлогих психологічних характеристик, масштабних роздумів; він кількома штрихами передає найтонші нюанси світовідчуття героя, усе багатство внутрішнього світу. Новела «В сутінки» виявляє специфіку свідомості дитини, травмованої відсутністю батька (пішов на фронт) та зрадою матері: «І ось лише тепер я зрозумів, що тоді мене обдурили. Зрозумів, і почуття помсти скинуло мене з печі» [15, 33] – ні крику, ні звинувачень чи бійок, але скільки експресії і психологічної глибини. Мстива думка – «Тепер кричи, скільки влізе» [15, 33] – у відповідь на материні вигуки у пошуках сина таїть більше психологічної достовірності, ніж розлогі описи цілого мережива роздумів. Гр. Тютюнник як тонкий психолог показує не лише синівський осуд стосовно матері, а й прагнення

Зрозуміти та виправдати: «Їм сумно, гірко і, мабуть, хочеться плакати, того що він [чужак-коханець – О. Г.] Не йде» [15, 31].

Психологізм є концептуальним елементом новелістики Гр. Тютюнника. У новелах В. Винниченка психологізм не є тотальним, переважають соціально-психологічні конфлікти з домінантою психологічного начала над соціальним фоном.

В обох авторів відсутня штучність та надуманість у створенні образу-персонажа, увага зосереджена на явищах і фактах щоденного життя. Характери людей трактуються не як типові в типових умовах (персонажі-типи вже відійшли в минуле), а як неординарні, індивідуально-виняткові. В. Винниченко ставить своїх героїв у незвичайні умови, спричинені політичною ситуацією та суспільними подіями, ця екстремальність лежить ніби на поверхні. У Гр. Тютюнника життя виступає значно буденнішим, спокійнішим і ніби приземленішим, тому й екстремальність ситуацій прихована, глибинна. Крім того, у В. Винниченка заперечується детермінованість характерів, нав’язана особі традиційною системою цінностей. Відбувається це не так через показ індивідуального звільнення особистості від світоглядно-естетичних пут та здійснення свого усвідомленого, особистісного вибору, як через епатажні на той час експерименти в царині моралі, зняття табу в питаннях кохання, шлюбу, родини, дітей, стосунків між статями тощо. Твори Гр. Тютюнника характеризуються відсутністю екстравагантних тем і проблем, навпаки – дегероїзація повоєнної дійсності спричиняє поворот до «маленької людини», яка гостро відчуває плин життя, намагається пізнати його таємницю, адже за повсякденністю ховається глибина реальності, за емпірикою (зовнішнім) відкривається метафізичний (глибинний, наджиттєвий) простір.

Через пізнання навколишньої дійсності (не обов’язково зі зверненням до епатажно-еротичних чи статевих проблем) можна зрозуміти сенс буття. Герої В. Винниченка постійно відчувають потребу в дії, праці, плідній роботі інтелекту («Роботи!» та інші новели), вони емоційні, задерикуваті, активні, з молодечим запалом; це своєрідні герої-завойовники світу, які хочуть жити повнокровним життям і борються за це. Персонажі новел Гр. Тютюнника далекі від емоційного сприйняття світу, їхня свідомість знаходиться швидше у вимірі споглядання та переживання. Вони підносяться над межею буденності, звертаючись до одвічних цінностей та істин, надзвичайно

Страждають (часом не усвідомлюючи джерела своїх страждань) через нездатність інших ігнорувати рутину щоденного життя і задоволення від перебування у банальній шкарлупці поверхово сприйнятої реальності, через органічне прагнення більшості вважати несуттєвими вічні проблеми (любов, дружба), а на перший план виставити другорядні речі – їх люди прирівнюють до цінностей. Звідси – відчуття інакшості та відчуження у цих тютюнниківських героїв.

Герої В. Винниченка незламні на шляху до пошуку щастя, вміють радіти життю, адже письменник розумів, «що в свідомості людини природно закладена потреба ’бути щасливою’. Пошук такої універсальної філософії об’єднує всі прозові твори раннього періоду і набуде нового осмислення у романах та п’єсах» [8, 10]. У творах Гр. Тютюнника нема показного оптимізму, швидше утверджується ідея трагізму людського життя, однак письменник (як і його герої) не впадав у філософію песимізму, а трагічна візія світу ніколи не була в нього тотальною. У цьому контексті О. Лихачова зазначає: «Воістину саме поколінню Гр. Тютюнника судилося з позицій ’трагічного оптимізму’ осмислити жорстоку сутність історії рідної Вітчизни й водночас осягнути і трагічність власної долі» [7, 1]. Митець відкрив «справді новітнього героя, самої серцевини національного життя, із сокровенного ядра народу; відкриття цілої системи персонажів, поміщених прозаїком у нову шкалу духовних, естетичних та філософсько-ідеологічних цінностей» [7, 5]. Саме «трагічний оптимізм» є органічним складником концепції особистості.

Людина є центром усесвіту та центром художнього виміру творів обох авторів. Природа, суспільний і матеріальний світ не існують окремо від особистості – їх показано через сприйняття героїв, а внутрішній світ людей – крізь стихію природи, тому важливими є асоціативні зв’язки. Так, у вже згаданому «Хомі Прядці» світ постає крізь свідомість дев’ятнадцятирічного героя: «Було це рано в літі. Жнива ще не починались, і хліба стояли в радісній задумі. Степ стояв та сміявся цілі дні круг мене, немов і йому було тільки дев’ятнадцять літ, немов ніколи на йому не проливалось ні крові, ні поту, ні сліз» [1, 707]. Казково-романтична подорож, мрії, роздуми про Україну, гармонія у внутрішньому світі і в природі. Протилежним був настрій, коли після краху ілюзій герой повертався додому. Про це «повідомляє» пейзажна замальовка: «Небо вже було

Без рожевих відблисків сонця – темне й задумане. … верби стояли тихо, винувато, немов соромлячись. Десь за ними молодий жіночий голос співав давню стару пісню, до якої за довгий вік її налипло стільки смутку та Скорби» [1, 715]. Доказом доцільності проведення безпосередніх паралелей між зовнішнім світом та світоглядом героя свідчить опис будинку Хоми Прядки: «От і нові ворота. Жовті стругані дошки неприємно-крикливо жовтіють серед зелені і темних кольорів тинів та повіток. Зелені віконниці теж ні до чого, – мабуть, причеплені пізніше» [1, 712] – все свідчить про штучність, неприродність, примусове нав’язування рис, неорганічних вдачі народного борця, «…Який трощив десятками москалів і на Сибір йшов…» [1, 714].

Pages: 1 2 3 4 5 6