І. Захарчук, інтерпретуючи текстові коди у творчості Гр. Тютюнника, серед ряду чинників / функціональних аспектів рецепції виокремлює таку функцію, як рецептор правди, і говорить про «тютюнниківську міфологему правди», в котрій сучасники митця вбачали визволення з неволі колоніального канону, в їхніх очах письменник став живим уособленням національного міфу [6, 11]. Читач того часу потребував правди як способу звільнення від ідеологічних містифікацій.

В. Пахаренко зазначає, що «осягати концепцію особистості певної доби слід з допомогою спостереження над її героями» [13, 13], і подає таке теоретичне трактування концепції особистості в неореалізмі: реалізм зразка ХХ ст. «значно поглибив психологізм… На місце активних бунтарів (Микола Джеря, Чіпка Варениченко, Бенедьо Синиця) – особистостей незвичайних, певною мірою героїчних, хоч і ’продуктів’ тогочасних обставин, приходять люди звичайні, нічим особливим не прикметні, проте наділені складною душевною організацією, невичерпним внутрішнім світом. Об’єктом зображення у творі стають не стільки дії і вчинки героїв, скільки відчуття, думки, рефлексії. <…> Зникла оболонкова поверховість типу, він перетво-ювався на характер, в основі своїй змикаючись із символом» [13, 252]. Тому другим кроком нашого дослідження стане аналіз специфіки героя-персонажа в новелістиці обох письменників.

На початку ХХ ст. під впливом філософії Ф. Ніцше в художній літературі з’явився певний тип героя – сильної особистості, індивідуаліста, «надлюдини». Не обминув цього впливу В. Винниченко (тим паче, що така філософія була органічно близькою його світоглядові), так само, як не зміг уникнути впливу ідей соціалізму. Тому в його героях прослідковується, за спостереженням В. Панченка, «симбіоз ніцшеанства й соціалізму» [12, 142], і важко сказати, чого у героях більше – «типового соціалістичного революціонізму чи демонстративного ніцшеанства» [12, 142]. Герой В. Винниченка – це

Своєрідний «тип соціаліста-ніцшеанця» [12, 181]: молоді інтелігенти, робітники або селяни, члени революційних гуртків, бунтівники проти старої моралі, індивідуалісти зі своїми ідеалами. Н. Михальчук, конкретизуючи та підтверджуючи думки окремих винниченкознавців, аналізує специфіку впливу на творчість письменника вчення Ф. Ніцше [9]. Ми вважаємо цей вплив визначальним: неореалізм та концепція особистості В. Винниченка беруть витоки із «філософії життя».

Проте чимало дослідників говорять про екзистенційність його творчості. Так, І. Гайванович стверджує, що «від початку письменницької кар’єри автор зосереджує свою увагу лише на особистостях, постійно ставлячи своїх героїв у межові ситуації екзистенційного вибору та мусуючи тему ’чесності з собою’» [3, 184]. Т. Денисюк зазначає, що В. Винниченко – мислитель екзистенційного спрямування (становлення людини, усвідомлення нею свого місця у світі, характеру зв’язків між нею і світом, між нею та іншими людьми у його творах – на першому плані), а переживання екзистенційної межової ситуації, своєрідний момент ініціації, дослідниця пов’язує з близькістю сюжету багатьох Винниченкових новел до казки (динамічне розгортання дії, картини подорожі, змієборчий мотив тощо) [4]. Г. Сиваченко твердить про «конкордизм» в екзистенціалістському дискурсі, проектуючи теоретичні постулати В. Винниченка-мислителя на філосософські погляди екзистенціалістів: «У своїх романах Сартр і Винниченко створили модель екзистенціального героя – це істота, яка випала з повсякденності, що викликає в неї нудьгу, відразу та інші форми заперечення. Ще одна властивість екзистенціального героя – самотність у присутності, в натовпі, на святі – скрізь він почувається вигнанцем» [14, 35].

На нашу думку, екзистенційність у творчості В. Винниченка – далеко не наріжна риса світобачення (все-таки філософія Ф. Ніцше ближча митцеві початку ХХ ст.), якісно відмінна від наскрізно глибинного екзистенційного світогляду Гр. Тютюнника. Незважаючи на протистояння авторського ідеалу – гармонійного, гуманного світу – абсурдному, фальшивому, жорстокому, лицемірному, поціновування ідеї свободи особистості обома письменниками, – герой В. Винниченка комфортно почувається у вихорі історико-політичних подій. А Гр. Тютюнник свідомо ігнорує політизацію літератури: у нього глибинно внутрішній опір Системі.

Підтверджує тезу про інакшість світоглядної екзистенційності В. Винниченка і Гр. Тютюнника розгляд концепції особистості крізь призму «дивацтва». Тип винниченківського героя В. Панченко пов’я-зує з «чудацтвом» (інші дослідники на цьому не акцентують): «Характерна деталь: у багатьох своїх творах (особливо написаних у перші десять років літературної праці) Винниченко явно зловживає словом ’чудний’, – але в тому то й річ, що його як художника постійно цікавила, притягувала до себе химерія життя, дивні метаморфози, що відбуваються з людиною чи масою людською, екстравагантні, ’чудні’, ірраціональні вчинки. Життя відкривалося йому своїми парадоксальними виявами, а слово ’парадокс’ первісно (в грецькій мові) якраз і означало ’несподіваний, дивний’» [12, 111]. Тобто на перший план дослідник ставить парадоксальність героя, неорди-нарність його вчинків, протест проти узвичаєних норм і приписів, своєрідний бунт особистості, суголосний ідеям Ф. Ніцше. Наприклад, самогубство студента («Студент») чи активність Зіни («Зіна»). В. Вин-ниченко акцентує на своєрідності героїв: «…Вона скрізь і завжди сміялась… Що б їй не трапилось, вона перш усього сміялась, ніби була утворена зовсім по другому методу, ніж усі люди» («Зіна») [1, 476]; Поля «…Мислила по якимсь не відомим мені законах. Коли їй пробуєш Довести, що вогонь гарячий, вона одповідає: «Нічого подібного, ні трішки не гарячий, бо у поштмейстера картуз з кокардою» От і сперечайся» («Таємність») [1, 565–566].

На відміну від «чудацтва» Героїв В. Винниченка, у новелістиці Гр. Тютюнника маємо справу з «дивацтвом» Персонажів. І. Захарчук виокремлює іпостась дивака як одну із проекцій авторського «я» письменника [6, 6]. Його герой – чужий у суспільстві, рідко борець, далеко не ніцшеанська особистість, навпаки – часто здається слабким, навіть наївним, таким, що ніколи не піде по трупах. Проте він морально стійкий, правдивий, безкомпромісний у своїх переконаннях та моральних принципах; водночас самотній, постійно страждає, бо має чутливо-вразливу душу, болюче сприймає аномальність суспільної дійсності. Це тип особистості, яка «випадає» зі свого часу, обирає втечу в себе – причиною є актуалізація світоглядних ідей філософії екзистенціалізму, яка у другій половині ХХ ст. відбулася вже в масштабі масової свідомості, поширилася й на масову культуру, суспільну мораль тощо. Звідси акцент на світовідчуттях героя,

Заглиблення у психіку, показ внутрішнього світу людини (трагічного, зболеного, приреченого) через реалії повсякденної дійсності, через виважене, сконденсоване міметичне слово. Йому близький дивак В. Шукшина (за словами В. Дончика, однаковою мірою справедливо казати «український Шукшин» і «російський Тютюнник» [5, 23]).

Наскрізними рисами світовідчуття такого героя є відчуженість, покинутість, незахищеність. З огляду на вищесказане, концепція особистості Гр. Тютюнника містить два домінантні складники світогляду: 1) Дивацтво У стосунках зі світом («Деревій», «Кленовий пагін», «М’який», «Кізонька», «Вуточка» та ін.); 2) Самотність, яка переважає у внутрішньому світі підлітків, дітей-безбатченків чи свідомих дорослих людей, котрі не можуть віднайти себе, сенс свого буття і гармонію («В сутінки», «Смерть кавалера», «Кленовий пагін», «Нюра», «Кізонька» та ін.). Інтимні почуття спричинені бажанням уникнути самотності, але навіть у коханні вона настигає людей («Зав’язь», «Печена картопля», «Холодна м’ята» тощо).

До речі, у творах Гр. Тютюнника навіть «чудацтво» рівнозначне «дивацтву»: ці поняття фігурують на тотожних семантичних рівнях. Наприклад, у новелі «Чудасія». Показовою щодо специфіки дивацтва як складової частини світовідчуття героя є також хрестоматійна новела «Дивак». Про Олеся говорять: «…Воно якесь дивакувате…» [15, 47], навіть дідусь не стримується: «Дивак… Затопчуть його… Бо воно ж як деревце в пагоні…» [15, 49]. Повчає внука: «Завзяття в тебе обмаль. Все чогось у землі порпаєшся. А треба – в людях. Та отак побіля них, отак… Того – ліктем, того – почотом… Гульк – уперед вийшов. А першого не перечепиш, бо не доженеш» [15, 48]; «Тут, на землі, не бити не можна. Тут не ти, так тебе одрепають ще й плакать не дадуть» [15, 49]. А малий Олесь не хоче та й не може жити у світі підлабузництва і лицемірства (які стали нормою), страждає та гірко плаче ночами.

Pages: 1 2 3 4 5 6